Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Якби так сталося! А ти хіба не чув, що філософ сказав? Мистецтво зникне. І тобі доведеться змиритись. Мистецтву судилася така сама доля, що й подружньому життю. Розвиток особистості означає свободу особистості. А свобода особистості означає: «Я — це я, а ти - це ти». Хіба за таких обставив може існувати мистецтво? Адже воно буйно розквітає лише тоді, коли між митцями і прихильниками їхніх творів існує духовна спільність. Хоч би скільки ти пишався своїми віршами в новому стилі, а як ніхто ними не зацікавиться, то, пробач на слові, ти будеш одним-однісіньким їхнім читачем. Хоч скільки напиши «Любовних пісень» — ніщо не поможе. Тебе радо читає цілий світ лише тому, що ти мав щастя народитися в епоху Мейдзі…

- Я б не сказав, що дуже читають.

— Якщо навіть тепер не читають, то в майбутньому, коли той великий філософ зійде на землю і проповідуватиме теорію, спрямовану проти одружевия, в тебе не залишиться жодного читача. Не думай, що тільки тебе не читатимуть. У кожної людини тоді будуть свої, відмінні від інших, смаки, тож чужа поезія її не привабить. До речі, вже тепер в Англії помітна така тенденція. От хоч би романи Мередіта [209] і Джеймса, письменників з найяскравішою індивідуальністю. Ви гадаєте, їх читають? Аж ніяк. Тут нічого не врадиш. Адже вони мали б зацікавити лише тих читачів, що їх характер відповідає особливостям твору. Ця тенденція поступово досягне такого розмаху, що до того часу, коли шдюб вважатимуть за аморальне явище, мистецтво остаточно загине. Того дня, коли я не зрозумію, що ти написав, а ти — що я, на якоro біса здасться мистецтво!…

— Воно то так, але я інтуїтивно відчуваю: тут щось не те.

— Якщо ти інтуїтивно відчуваєш, що тут щось не те, то я дедуктивно переконався у супротивному.

— Можливо, ти переконався дедуктивно, — відповів Докусен-кун. — В усякому разі, чим більшу свободу дістає людина для розвитку своєї індивідуальності, тим більше ускладнюються її стосунки з іншими людьми. Чому Ніцше вигадав якусь там надлюдииу? Чогo він ударився в таку філософію? Та все через те, що не знав куди дітися від тої тісноти. 3 першого погляду видається, ніби надлюдина — ідеал. А насправді їй далеко до ідеалу, вона — наслідок невдоволення. Скніючн в дев’ятнадцятому столітті, коли буйно проростав індивідуалізм, але не можна було вільно перевернутися з боку набік, Ніцше з відчаю набазграв на папері все це безглyздя. Koли його чнтаєщ то відчуваєш не захват, а скоріше жaль. Його гoлос — не гoлос сміливця і подввжника, а зойк досади й обурення. Так воно й мало статися. В давнину тільки-но з’являвся герой, як одразу під йоrо прапори ставали тисячі людей. І всі були задоволені. Якби те задоволення протрималося й досі, то Ніцше не довелося б створювати героя ручкою на папері. От, приміром, Гомер й автор англійської балади «Лови» теж малювали героїчні характери. Але ті герої ні на крихітку не подібні до надлюдини Ніцше. Вони випромінюють світло і радість. Про них приємно чнтати. Були веселі події, ці події весело описано, і читач не відчуває ніякої гіркості. Але в часи Ніцше життя змінилося. Героїв не було. А якщо й були, то ніхто їх не визнавав. В давнину був один Конфуцій і йому дозволялося задавати тон. А тепер хоч греблю гати Конфуціями. Я взагалі підозрюю, що всі люди — Конфуції. Хоч би скільки ти вихвалявся: «Я — Конфуцій! Я — Конфуцій!» — а ніхто не зверне на тебе уваги. А коли так, то людина відчуває незадоволення. Від незадоволення близько до чванливої паперової надлюдини. Ми прагнули волі, ми її дістали. Діставши волю, ми відчули її незручності. А тому європейська цивілізація тільки з вигляду приваблива. А насправді вона щербатого гроша не варта. На противагу до 3аходу з давніх-давен на Сході вдосконалюють душу. І це правильно. Ви тільки погляньте, скільки людей стало неврастеніками внаслідок бурхливого розвитку індивідуалізму! Лише тепер, коли вже нічим зарадити, люди збагнули цінність афоризму: «3а князя народ живе спокійно». Збагнули, що фраза: «В недіянні оновлююсь» [210] — не жарт. Та нічого не врадиш, уже пізно — так непросипний п’яниця жалкує, що почав колись пити саке.

— Мені здається, панове, що це надто песимістична теорія! — завважив Kaнґeцу-кун. — Але дивна річ, я стількн наслухався, а страху не відчуваю. Чого б це?

— Тому що тільки-но одружився, — поспішив роз’яснити Мейтей-кун, а господар несподівано випалив:

— Ти глибоко помиляєшся, якщо, оженившись, думаєш, ніби жінка — добра й розумна істота. Я вам для науки прочитаю цікаву річ. Слухайте, — і господар узяву руки книжку, які він нещодавно приніс із кабінету, — Це старовинна книжка. Вона показує, що вже тоді жінки були капосними.

— Хто б міг подумати! Власне, з якого століття ця книжка?

— З шістнадцятого. Автор: Томас Неш [211].

— Ще більш дивно. Виходить, що вже тоді ганили мою жінку?

— Ганили багатьох, серед них і твою. От послухай.

— Аякже, слухаю. Чудово!

— Написано: «Передусім ознайомлю вас з поглядами античних мудреців на жінку». Гаразд?.. Ви слухаєте?

— Ми всі нашорошили вуха. Навіть я, нежонатий.

— «Арістотель сказав: жінка — самий клопіт. Тож як думаєте женитися, беріть собі малу жінку, а не велику. Бо велика жінка — великий клопіт, а мала — малий».

— Канґецу-кун, твоя жінка велика чи мала?

— Моя жінка — великий клопіт.

— Ха-ха-ха! Цікавенька книжка. Ну, читай далі.

— «Хтось запитав: яке найбільше чудо на світі? Мудрець відповів: вірна дружина»…

— А хто цей мудрець?

- Імені не подано.

— Напевне, його жінка не раз скакала в гречку.

— А тепер про Діогена. «Хтось запитав: коли треба одружуватися? Діоген відповів: юнаком рано, старим пізно».

— Ти ба, сидів у бочці, а таке придумав!

— «Піфагор сказав: на світі є три жахливі речі. Сказав: вогонь. Сказав: вода. Сказав: жінка».

— Бач, як необдумано базікали грецькі філософи. Як на мене, то на світі нема нічого страшного. Я, приміром, у вогні не горю, у воді не тону… — Докусен-кун затнувся.

- Коло жінок не впадаю, — прийшов ва допомогу Мейтей-кун. Господар скоромовкою читав далі:

— «Сократ сказав: найважча робота — правити жінкою. Демосфен сказав: якщо хочеш замучити свогo ворогa, віддай йому свою жінку. Вона йому таку бучу зчинить, так з нього воду виварить, що він не зможе й на ногах встояти. Сенека вважав жінку й неуцтво двома найбільшими нещастями на світі. Марк Аврелій сказав, що жінкою так само важко правити, як і командувати флотилією. Плаут [212] сказав, що жінки пишно вдягаються, щоб приховати свою природну потворність. Валерій [213] в листі до приятеля сповіщав, що для жінок нема нічого неможливого на світі й благав небо, щоб воно зглянулося на нього і захистило від жіночих підступів. Він же писав: що таке жінка? Вона — ворог дружби і любові, вона — гope неминуче, вона — шкода обов’язкова, вона — спокуса природна, вона — отрута, схожа ва мед. Якщо покинути жінку неморально, то не кинути — значить приректи себе ва муки пекельні».

[209] Джордж Мередіт (1828–1909) — відомий англійський романіст

[210] Фраза з даоського трактату Лаоцзи

[211] Томас Неш (1567–1661) — англійський сатирик

[212] Тіт Плаут (приблизно 254–184 рр. до н.е.) — римський комедіограф

[213] Максим Валерій (20 р. до н.е. — 50 р. н.е.) — римський письменник та історик