Ваш покірний слуга кіт: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Стривай. У суперечці народжується істина, тож мовчи і слухай. Гаразд? Коли стало ясно, що смерті ніяк не минути, виникло інше питання.

— Он як!

— А саме: якщо смерті нізащо не минути, то як найкраще вмерти? Водночас з цим питанням, ясна річ, виник Клуб самогубців.

— Ну, ну!

— Вмирати тяжко. А жити ще тяжче. Для неврастеніків життя куди більша мука, ніж смерть. Ось чому їх тривожить проблема смерті. Неврастеніки тривожаться не тому, що не хочуть умирати, а тому, що не знають, як. Більшість через недоумство здаючись на ласку природи, стає жертвою немилосердного суспільства. Але людина з характером не може задовольнитися повільною смертю від руки суспільства. Я певен, що завдяки глибоким дослідженням обов’язково будуть відкриті риті нові чудові способи смерті. І кількість самогубств зростатиме, і кожен самовбивця зможе покинути цей світ своїм окремим, самобутнім чином.

— Аж лячно стало.

— Лячно буде згодом. У п’єсі Артура Джонса [207] є філософ, який пропагує самогубство…

— А він укорочує собі віку?

— На жаль, ні. Однак я певен, що через тисячу років люди кінчатимуть життя самогубством. А через десять тисяч літ іншої смерті вони й не уявлятимуть собі.

— Ото буде жах!

— Авжеж, буде. До того часу самогубство, досліджене з усіма подробицями, перетвориться у струнку наукову систему. Так що в такій гімназії, як «Ракуункан», замість моралі запровадять обов’язковий курс самогубства.

— Ото дивовижа! Мабуть, тепер знайшлися б охочі відвідати такі уроки. Як ви гадаєте? Мейтей-сенсей, ви чули прекрасну теорію Кусямі-сенсея?

— Аякже, чув. Тоді вчитель моралі в гімназії «Ракуункан» ось як промовлятиме: «Панове! Не дотримуйтеся того дикого пережитку, що зветься суспільною мораллю. Кожен з нас, юних, насамперед мусить пам’ятати про самогубство. Але тому що іншій людині годиться зичити лише того, чого собі бажаєш, вам треба ступити крок уперед і перейти від самовбивства до вбивства. От поблизу живе собі бідолашний пан Тінно Кусямі. Життя довело його до розпачу. Ваш обов’язок полягає в тому, щоб якнайшвидше переправити його на той світ. Однак на відміну від давніх часів у нашу цивілізовану епоху не слід користуватися такою підступною зброєю, як спис, алебарда або стріла. 3астосовуйте дошкульнішу, витонченішу техніку — насміх і глузування. Так йому принесете користь, а самі заживетеслави»…

— Що й казати, цікава лекція.

— Далі піде ще цікавіше. Нині найголовніше завдання поліції — охороняти життя і власність населення. А от у майбутньому поліцейські ходитимуть з кийками, як гицлі, і до смерті битимуть громадян…

— Чому?

— Як це — чому? Сучасна людина дорожить своїм життям, а тому поліція її оберігає. А в майбутньому життя стане мукою, і поліція з милосердя вбиватиме людей. Більш-менш спритні люди самі вкоротять собі життя, а тому на ласку поліції здасться всяка потолоч без крихти власної гідності, найпослідущі ідіоти й каліки. Так от, вони, бажаючи смерті, будуть вивішувати на воротях об’яви, а поліція у зручний для себе час обходитиме свою дільницю і чинитиме згідно з їхніми побажаннями. Що з трупами? Трупи теж поліція вивозитиме. Я вам ще цікавіше розповім…

— Сенсей, вашим жартам не видно кінця, — захоплено промовив Тофу-кyн. А Докусен, ях завжди, посмикуючи свою цапину борідку, трохи помовчав, а тоді озвався:

— Можливо, це жарт, а може, й пророцтво. Люди, які не збагнули істини, сковані повсяхденними явищами життя, часто сприймають пустопорожню фантазію за вічну правду. Таким людям досить розповісти що-небудь своєрідне, як вони відразу гадають, що з ними жартують.

— Та хіба можуть горобці та ластівки зрозуміти казкового «пина» [208]? — покірно згодився Канґецу-кун. Докусен, виразом обличчя давши зрозуміти, що він такої самої думки, повів розмову далі:

— Колись в Іспанії було місто Кордова…

— А хіба тепер нема?

— Мабуть, є. Не в цьому річ — є чи нема. Там повівся звичай: як тільки ввечері в церкві дзвонив дзвін, усі жінки спішили в річку купатися…

- І зимою також?

— Не скажу, не знаю. В усякому разі, всі жінки — молодиці й дівчата, шляхетні й прості — стрибали в річку. Чоловіків туди не підпускали. Вони могли спостерігати тільки здалека. І вони бачили, як у густій надвечірній сутіні з хвиль виринали білі тіла.

— Як поетично! Можна було б написати вірш у стилі нової поезії. Де це було? — Тофу-кун подався уперед, коли зайшла мова про голих жінок.

— У Кордові. Але тамтешніх юнаків брала досада, що їм не тільки не дозволяють плавати разом із жінками, але й дивитись не дають. От вони й придумали одну штуку…

— Яку штуку? — зацікавився Мейтей-кун.

— Підкупили дзвонаря, і той звістив настання вечора на годину раніше. Недогадливі жінки, почувши дзвін, зібралися на березі і — хто в сорочці, хто в трусах — шубовснули у воду. Стрибнути стрибнули, але ж сонце ще не зайшло!

- А сліпуче осіннє сонце не сяяло?

[207] Артур Джонс (1851–1929) — англійський драматург

[208] Казковий птах з китайських легенд