Маркіза де Сад: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Р е н е. Так, Альфонс завжди був просто дитиною з добрим серцем. Золотокудрим великооким хлопчаком. А коли й пустував, то завжди спокутував провину щирістю й ласкою. Я й зараз ніби бачу його очі, бистрі, наче зелені ящірки в моріжку навесні.

М о н т р е й. Послухайте й ви мене, баронесо де Сіміан. У вирі безладу на ймення «революція» безпутства Альфонса викличуть радше прихильність і повагу — принаймні через те, що йшли проти звичаїв. Вчинки, що колись наражалися на осуд суспільства, тепер — свідоцтво безгрішності, ув’язнення в королівській тюрмі — відзнака, вища за будь-який орден. Ось що буває, коли міняється весь світ. Коли золото виходить з обігу, не те, що срібло, а й мідь, ба навіть свинець, починають цінуватися, бо жодне з них не золото… Якщо Альфонс поводитиметься розумно, хтозна, може він єдиний з аристократів не опиниться на ліхтарі. Або ще ліпше, за його злодіяння всю родину відпустять з миром. А от хто, як я, прожив, не заслуживши лихого слова, тепер має начуватися. Та все одно це нічого не міняє — Альфонс як був покидьком, так і залишається. Просто, коли весь світ знавіснів, лише свавільники та розпусники почуваються як риба у воді.

Дивно, але нині Альфонсові злочини, що так мені троюдили серце, видаються дрібницями, не вартими уваги. Поганяв батогом кілька вуличних, то й що? Пролив трохи крові, подумаєш! Нагодував когось силоміць льодяниками, до речі, нешкідливими, теж мені. (Сміється.) Дочку мало не занапастив, чи навіть обох одразу — є про що говорити! Виявляється, той, з ким я двадцять років воювала не на життя, а на смерть, — просто безневинний малий пустун. Б а р о н е с а. Чи варто так казати, пані Монтрей? Важить, що ви стали до бою, а не з ким воювали. Та й супостат ваш був не Альфонс, а зло, втілене в ньому. Навіть ви, якщо не визнаєте цього, то скінчите, як він, тим, що й бога не визнаватимете. Що б там не коїлося в світі, межа добра й зла, накреслена богом, видима незгірш од намальованої крейдою на бруківці. М о н т р е й. Ви так гадаєте? Мені вона, скоріше, здається подібною до межі води й суші на морському узбережжі, бо міниться з кожним припливом. А Альфонс якраз грається в прибої, однією ногою в хвилях. Збирає криваво-червоні мушлі, довгу, наче мотузки, морську траву, ловить в’юнів, схожих на нагаї.

Р е н е. Тепер з ваших вуст, мамо, я наче чую Альфонсові слова. Коли він повернеться, ви залюбки порозумієтеся.

М о н т р е й. Як я стомилася, Рене! І ти, мабуть, зовсім без сил, тому й приймаєш нісенітне рішення.

Р е н е. Від чого ви стомилися, від Альфонса? Чи від себе самої?

М о н т р е й. Не будь такою ущипливою, Рене. Ми обидві стомилися — то давай подамо одна одній руки, потішимося обопільно, допоможемо навзаєм.

Б а р о н е с а. Рене, твоя матір заблукала в пітьмі буття, вона не бачить уз, що єднають цей світ із богом. Зараз твоя черга рятувати її.

М о н т р е й (звертаючись до Рене). Не хочу, щоб ти мене рятувала! Скажи краще, чи правда, що у Венсенському замку твій чоловік заприязнився з таким славним нині Мірабо?

Р е н е. Навпаки, вони ніби весь час сварилися.

М о н т р е й. Цебто спізналися досить близько, щоб сваритися. Як-от ми з Альфонсом.

Р е н е. Як вас стає просити допомоги в того, кого ви так утискували? Хіба що в вас не залишилось анітрохи гордості…

М о н т р е й. А хто просив? Він сам запропонував у листі. Пише, в разі скрути замовить слівце перед новими орудниками.

Б а р о н е с а. Альфонс так написав? Що за прекрасна душа! Я ніби знов бачу того безневинного золотоволосого хлопчика. Маркіз де Сад злюбив ворогів своїх і пробачив їм усе. Певно, він усвідомив і свої гріхи. Кривава ніч скінчилася, і його душу осяяла свята зоря. Твої почуття так зрозумілі, люба Рене! Ти виявила перший відблиск чудесного сяєва в Альфонсі й вирішила піти від світу, аби бодай на крок наблизитися до джерела цього сяєва та повести за собою маркіза. Твій гідний приклад не дасть маркізові згубити вогник, який зажеврів у нього в душі, він плекатиме цей вогник, а той поведе його за дружиною, до світла вічного, безмежного. Рене, ти справжнє свічадо доброчесності для всього жіноцтва світу. За чесноти свої ти більш за інших гідна звання христової нареченої. Я прожила чимало й бачила багато жінок, але жодної такої доброчесної, як ти.

Р е н е. Але, тітонько де Сіміан…

Б а р о н е с а. Що, любонько?

Р е н е. Так, відмовитися від чоловіка й від світу мене спонукало сяєво. Але як би краще сказати… Це сяєво не зовсім те, про яке казали ви…

Б а р о н е с а. Як це так?

Р е н е. Воно справді чудесне, але прийшло не звідти…

Б а р о н е с а. Що ти кажеш? Джерело чудесного сяєва тільки одне!

Р е н е. Звичайно, одне. Але, можливо, світло відбилося від чогось і впало з іншого боку.

Б а р о н е с а (стурбовано). Що значить «з іншого боку»? З якого ж це?

Р е н е. Я й сама не знаю точно. Знаю одне: те сяєво зажевріло, хоч і ледь-ледь, коли я прочитала ту страшну книгу, що її передав Альфонс на побаченні у в’язниці. Він сам написав той жах і назвав «Жюстина». То був перший Альфонсів твір, який я почала читати — все, що він передавав мені доти, я просто ховала.

Ця книга — про пригоди двох сестер, старшої, Жюльети, й молодшої, Жюстини, які втратили батьків і поневіряються світом. Зовсім не так, як водиться в романах, доброчесну Жюстину переслідують нещастя, а розбещеній Жюльєті дістаються дарунки долі. Навіть гнів божий спрямовується не на старшу, а на молодшу сестру, й на неї чекає жалюгідний кінець. Бідолашна Жюстина має щире серце й добрі звичаї, проте весь час наражається на ганьбу, приниження, їй відтинають пальці на ногах, висмикують зуби, таврують, б’ють, грабують, нарешті, безвинно засуджують. Тут з’являється Жюльєта й рятує її, але щастя триває лише мить — на Жюстину чекає безглузда смерть від удару блискавкою. Ось що писав Альфонс у в’язниці, не покладаючи рук ні вдень ні вночі! Навіщо? Тітонько, хіба такий жахний витвір — не гріх?

Б а р о н е с а. Ще який гріх! Не тільки власну душу заплямувати, але й інші затруїти — що ж це, як не гріх!

Р е н е. Який гріх тяжчий — батожити до крові повій та жебрачок, чи написати таку книгу?

Б а р о н е с а. Обидва однакові. Гріховні помисли не кращі, ніж гріховні вчинки.

Р е н е. Але ж вчинки Альфонса скінчилися, коли його ув’язнили. А от гріховним помислам він віддався цілковито, коли писав свою книгу, правда?

Б а р о н е с а. Люба моя Рене. Це в монастирі устав відвертає від гріха і тіло, й душу, й викорінює зло. А у в’язниці Альфонс не міг чинити злодіяння, зате душею приліпився до самого коріння гріха.

Р е н е. Ні-ні, це не так! Альфонс, якого я знала, пішов від мене у зовсім інший світ.