Над головами вояків трісла шрапнеля, а кулі бризнули густо довкруги. Якийсь вояк, що йшов за Швейком, зловився за руку, з якої текла кров, і побіг назад.
— Цей має щастя, — сказав якийсь вояк, оглядаючись за втікаючим назад раненим.
В тій хвилині надбіг оберлейтенант Лукаш і несамовитим голосом гукнув:
— Сотня! Розстрільна! Напрям — за першою чотою!
Компанія мигом ока розсипалася на всі сторони під дикий крик підстаршин, що намагалися відповідно розставити людей. З третьої чоти якийсь фельдфебель відганяв від себе вояка і верещав:
— Геть від мене, ідіоте, чуєш, чи ні? Не бачиш, що робимо розстрільну?
— Я нічого не знаю і не розумію, — сказав майже крізь плач вояк. — Я з ляндштурми і в компанії я був тільки два тижні, а відтак лежав в шпиталі на запалення легенів. Я в цьому полку не служив, але в 42-му. Там нас вчили тільки повторювати, що «власником цього полку є архикнязь Фрідріх фон Кумберлянд Брухшвілліґ цу Ліннебурґ».
— Стули морду! Ти офермо! Герґот! Що тут діється! Посилають нам сюди останніх ідіотів! Вам хіба в перинах лежати, а не на фронті воювати!
Розстрільна розвивалася сяк-так, бо ті вояки, які ще цієї воєнної штуки не бачили, гляділи як виконують її досвідчені вояки. Шрапнелі падали дальше, але вже не робили ніякої шкоди. Падали вже поза ряди.
Оберлейтенант Лукаш, лейтенант Дуб і кадет Біґлер йшли відважно перед розстрільною. Досвідчені вояки звернули на це увагу і сказали:
— Ми йдемо тільки на поміч. Перед нами мусять бути якісь наші частини. Коли прийде до справжньої битви, тоді ті три відважні зникнуть, як камфора.
Розстрільна дійшла до левади, яку перерізувала річка, обросла вербами. Над головами залопотів літак, а оберлейтенант Лукаш скомандував:
— Вперед! В корчі і лягати. Крийтеся швидко, бо буде скидати бомби!
Велика грізна птаха воркотіла у повітрі, ширяла понад левадою і відлетіла наліво. До Лукаша прибіг ординарець від капітана Заґнера, що зі своєю компанією заляг у видолинці.
— Лежати аж до нових наказів, — скомандував Лукаш.
Вояки набирали тимчасом у фельдфляші води, пили її та міркували над тим, кого то прислали до оберлейтенанта і що з цього виникне.
— Сьогодні, а найдальше завтра дадуть нам доброго прочухана, — сказав один вояк.
— Це, колєґо, дурниця, — відповів інший вояк. — Це ще не є ніяка битва. Перед нами стоїть, здається, якийсь слабий російський відділ.
Біля Швейка лежав малий веснянкуватий воячина. Коли оберлейтенант Лукаш відійшов у сторону, воячина вийняв з наплічника російський крісовий набій, запхав його в перстень баґнета і став витягати кулю. Витягнувши її, висипав з гільзи частину пороху, а відтак запхав до патрона кулю назад.
— Що це за фіґлі? — спитав Швейк. — Чейже тепер не вистрілить…
— Не вистрілить? — спитав воячина. — Ого! Ще й як! Чому не мала б вистрілити?
— Гарно, але ти залишив забагато пороху, — сказав Швейк, догадавшись, що означають ті «фіґлі». — Гляди, братку, це може розторощити тобі цілу руку.
— Коби Бог дав, щоби москалі розпочали знов стрілянину, то я впакував би собі ту кульку в руку, ось тут в корчах. Ніхто навіть не звернув би уваги, а я пішов би собі любенько до лічниці. Я, колєґо, дістав уже раз правдиву кулю в живіт і ледве мене врятували і вже знаю, чим пахне війна. Вже маю цього доволі. Я вже свищу на ту цілу війну. Треба йти до голови по розум. Найкраще намочити шматку, обвинути її довкола руки, пустити в неї російську кулю, а тоді і наймудріший лікар на цій штуці не пізнається. Так, колєґо, я був на фронті уже шість місяців і маю вже добрий досвід. Довго тут місця я не загрію.
— То вже краще покласти на нозі бохонець хліба, — сказав якийсь інший вояк. — Комісняк задержить дим і обсмалення, а нога буде перестрілена як слід.
— На мою думку, — сказав ще третій вояк, — найкраще взяти кусень дернини, але густої, цілини. Вирізати спорий шматок, прив’язати гарненько де треба і тоді пакуй кулю, хоч би навіть австрійську. Тоді куля зробить тільки чистеньку дірку. Російська куля обтовкається в цівці і може бути шкідлива.
— До мене писав брат з лічниці, з італійського фронту, — відізвався якийсь голос з-поза корча, — що там вояки роблять собі це за допомогою каменів. Кладуть руку на однім камені, а другим каменем товчуть щосили. Мій брат пише, що так собі погаратав ліву руку, що ледве нею володіє. Але щоби таке собі зробити, на це треба мати сильний характер.
— Що ви таке базікаєте? — сказав ще один вояк. — Чи ви гадаєте, що нам конечно мусить щось злого статися? Абсолютно ні! Не стріляйте в ніякому разі, ось що. Ані одного пострілу. Я був вже на фронті п’ять місяців, але не стрілив ані разу. Не стріляй ти, то не буде стріляти тамтой! Не вбивай сам, то не будеш вбитий і не будеш скалічений.
Швейк слухав уважно цього голосу, який йому не дуже сподобався. Хотів щось заговорити до того вояка, але в тій хвилині надійшов оберлейтенант Лукаш, який побалакав щось з ординарцем капітана Заґнера і видав команду:
— Вперед! За мною!
Шрапнелі перестали падати, стрілянина притихала. Розстрільна перевалила через леваду і через одні гони поля стала вибігати на широке узбіччя. На вершку цього узбіччя побачили вояки нову картину війни: цілий вал російських трупів. Австрійського трупа не було там ані одного, бо команда розумілася на справі і видала відповідний розпорядок, щоби своїх трупів негайно прибрати.