І Швейк став оповідати всьому товариству свою стрічу з трьома російськими вояками з крісами на мотузках.
Гамір в таборі уже притихав, вояки лаштувалися до сну. В сусідньому шатрі хтось нарікав:
— Ми повинні були піти до кухаря, щоб нам дав щось перегризти. Що це таке, до чорта! Чи ми заволоки, чи що? Чи нам не належиться добра менажа? Тут взагалі чоловік жиє, мов собака: ні горілки, ні розваги…
Але в таборі ніщо не віщувало не тільки розваги, але навіть спокою. Від часу до часу розлягався гук гармат, торохтіння обозних возів, гудіння маршируючих піхотних лав і тупіт кінноти. Цю воєнну музику чути було всю ніч. Багатьом не давала вона спати і викликувала перед очима картини, повні пекельної грози.
— Ну, Швейку, що ви на це скажете? — спитав Лукаш, лягаючи спати на в’язці сіна. — Тепер вже починається на добре. Чи ви здаєте собі справу з цього, що завтра може статися?
— Мельдую послушно, що здаю собі справу, пане оберлейтенанте.
— Ну, що може завтра бути?
— Завтра можемо оба згинути за найяснішого пана і його родину…
Вперед! Вперед!
Наступного дня вранці старшини відбували якусь нараду, гонець прилітав за гінцем, а телефоністи звивали дроти. Бачачи це, вояки стояли такі байдужі й апатичні, мов стадо овець перед воротами ятки.
Ніхто навіть не хотів ні розмовляти, ні жартувати, усі стояли стовпами. А коли раптом відізвалися гармати і то дуже близько, а згодом загриміла також важка артилерія і то вже ззаду за вояками, вояки блідли й один на одного глядів допитливим зором, але бачив тільки те, що його сусід — так само поблід. Не оголошено навіть алярму, бо це було вже непотрібне. Вояки й так стояли готові до маршу. Тільки не один з них думав, відчуваючи на плечах гнітючий тягар наплічника, набоїв і кріса:
— Як тільки станемо втікати, то трохи цього тягару позбудуся.
Відтак капітан Заґнер крикнув: «Позір!» Станув перед батальйоном і почав говорити.
Пригадав воякам їхню присягу й обов’язок вірної служби. Підкреслив, що москалів уже викинули поза границі Австрії. Ще кілька міцних ударів і москалі на колінах проситимуть миру. Завзивав вояків, щоб нічого не боялися, бо він їх веде, а зрештою, боятися нема причини, бо залізний полк завжди перемагає і вкриває свій прапор новими славними подвигами. Дальше говорив капітан Заґнер, що чим скоріше прийде до вирішальних боїв, тим краще, бо тоді розіб’ємо москалів на прах і швидко підемо додому, до своїх любих домашніх вогнищ і до кохаючих, вірних жінок.
— Наш великий союзник, Їх Величність цісар Вільгельм заповів, що заки листя облетить з дерев — всі повернемося додому. Отже буде це восени, і то розуміється цього року. Це більш ніж певне. Великих і небезпечних боїв вже не буде, бо москалі вже не мають муніції і набивають ґранати і шрапнелі піском. Однак, коли б хто випадково був ранений, то нехай перев’яже собі рану і поспішить на перев’язочний пункт. Коли б тактика вимагала зробити відворот, тоді ранених забрати зі собою, а не залишати на полі. Легко ранені не сміють нічого покидати, особливо кріса. Кріс мусять віддати на перев’язочнім пункті.
— Кріс, любі вояки, це не бук, що його можна де-будь виломати. Кріс треба берегти, мов ока в голові. Хто вертається без кріса, той виставляє на небезпеку смерти свого товариша, що не матиме чим захищатися. Хто принесе кріс, дістане п’ять корон, а хто не принесе, не дістане по видужанню відпустки. А тепер на честь нашого найвищого вождя: Гурра! Гурра! Гурра!
Вояки повторили цей оклик якось блідо й глухо, а капітан додав ще більш жартобливим і товариським тоном:
— А в полон не пхайтеся, бо не повернете з Росії додому навіть по десяти літах. Зрештою, знаєте, що москалі наших полонених тортурують. Вкінці, коли б навіть хтось випадково поляг у бою, чого не сподіюся, то його жінка дістане 300 корон. Бо ж, остаточно, всі до кінця світа не будемо жити. А може хто з вас хотів би остати в живих навіки?
Капітан Заґнер вп’ялив при цих словах свій зір у вояків, а передусім у Швейка, який зі своєї сторони дуже уважно глядів на капітана.
В одній хвилині Швейк виступив з ряду і сказав:
— Мельдую послушно, пане капітане, що я не хотів би жити вічно. Як треба вмерти за найяснішого пана і його фамілію — то я готов.
— Славно, бравий вояче, — сказав капітан і видав команду для батальйону:
— Ходом руш!
Батальйон рушив вперед, але кожна компанія йшла окремо. Гармати гриміли щораз сильніше і частіше. Сальва слідувала за сальвою. Переходили якраз повз одну батерію і бачили, як по кожнім пострілі дрижить повітря, а гармата підскакує. Гарматчики поскидали мундири, позасукували рукави і працювали, аж спливав з них рясний піт.
Швейк йшов побіч Балоуна безпосередньо за Лукашем. Балоун був сумний і прибитий. З руками, зложеними побожно на ладівниці, шептав молитви. Швейк потішав його як міг:
— Не бійся, Балоуне. Якщо тебе вб’ють, то жінка дістане 300 корон, так чейже сказав пан капітан. За застрілену ворону дістає побережник три крейцари, за ласицю п’ять, за куну або тхора корону, а за лиса п’ять корон. Отже коли за мужа і батька родини платять 300 корон, то хіба доволі.
Нагло десь далеко якраз з протилежної сторони ревнули гармати і над головами вояків перелетіло щось з гуком і шумом.
Вояки, які були на фронті пораз перший, злякано задирали голови догори, зате вояки з воєнним досвідом говорили:
— Це шістнадцятка, або ще певніше вісімнадцятка. Доки така галушка летить собі у повітрі, то ще баґателька, але коли впаде між вояків, о, тоді, хлопці, треба тримати всі члени тіла вкупі.
Тим часом Швейк дальше патякав про те відшкодування за вбитого вояка.