Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі.
Прилітає змій додому. Змія його й питається:
— А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?
А він каже:
— Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив — тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, — так я й вернувсь.
Тоді змія йому каже:
— Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними та щоб доконче розірвав!
Летить змій. Ті чують, що летить ізнов — аж земля реве, — так дівчина й каже:
— Ой, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти — ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».
Коли це летить змій та й питає цього ченця:
— Чи не бачив — не йшли тут парубок і дівчина?
А він каже:
— Я бачив тоді, як оцей монастир роблено.
А змій каже йому:
— Їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено.
Сказав це й вернувся назад.
Приходить додому та й розказує змії:
— Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.
Тоді вона й каже:
— Чом ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив; то ж вони! Тепер я сама побіжу!
Побігла.
Так біжить!.. А ті чують — земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому:
— Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.
Зробила.
Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою, — давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась, — так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула.
Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою:
— Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Так вони подумають щось погане про мене".
Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував, — так і забув за ту дівчину.
Ото побув він дома півроку та й задумав женитися, йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.