А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув, — так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.
Набрав, утомивсь. «Ще, — думає,— поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».
Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.
Слухало взяв приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав:
— Не журись! — каже. — Під млином спить, вражий син!
— Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень. — Як би його збудити?
А Стрілець каже:
— Не бійся: я збуджу!
От як нап’яв лук, як стрельне, як торохне стріла в млин — аж тріски полетіли! Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку:
— Як із’їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді,— каже, — віддам свою дитину за нього, а не з’їсть, то от: оце меч — а його голова з плеч.
Слухало й підслухав та й розказав дурневі.
— Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! — каже дурень.
Та й знов зажурився — аж плаче.
А Об’їдайло й каже:
— Не плач, я за вас усіх поїм, ще буде й мало!
Приходить лакей: так і так.
— Добре, — каже, — нехай дають!
От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як почав їсти — усе дочиста поїв і ще просить:
— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар бачить, що нічого не вдіє — знову загадав:
— Щоб сорок сорокових кухов меду випив за одним духом і сорок сорокових кухов квасу, а не вип’є: мій меч — його голова з плеч!
Слухало підслухав — розказав; дурень плаче.
— Не плач! — каже Обпивайло. — Я,— каже, — сам вип’ю, ще й мало буде!
От викотили їм по сорок сорокових кухов меду й квасу.
Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив, ще й підсміюється.
— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трохи.
Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину занапастить!"
От і посилає до дурня лакея:
— Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.