Українські народні казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Став під мостом: опівночі чув — земля за дванадцять верст гуде, листя на дубах опадав. Це вже найстарший змій летить на тому коні, що жар може їсти, а полум’я пити. Летить і говорить до свого коня:

— Стій, не спотикайся, проти нашої сили нема сили на всім світі. Є десь Іван — мужичий син, ну, він ще малий, йому ще тільки на печі сидіти — сюди він не зайде, сюди ворон і його кості не занесе.

А Іван — мужичий син і каже:

— Ворон кості то не занесе, а добрий молодець сам прийде.

— Що, будем битися чи миритися?

— Не за тим добрий молодець зайшов, щоб миритися, а за тим, щоб битися.

— Бий, — говорить змій.

— Ні, ти бий — ти на всьому світі найдужчий.

Як ударив змій, то Іван — мужичий син аж збілів.

Бились, бились… У змія з дванадцяти зосталось уже три голови. А Іван — мужичий син уже по самий пояс у землю загнаний, от-от зовсім знеможеться.

— Слухай, ти, — говорить змій, — у тебе батько був?

— Був.

— Воли в нього були?

— Були.

— Орав він?

— Орав.

— А давав відпочивать?

— Давав.

— Ну давай і ми відпочинем.

Іван — мужичий син як став відпочивать, то кинув свою палицю і розбив конюшню. Тут його кінь вирвавсь, нрибіг до нього, став землю одгрібать…

А ті богатирі прокинулись, бачать — з рукавички кров іде, але бояться йти виручати Івана — мужичого сина, думають: для чого нам свої голови за нього підставляти?

А кінь тим часом землю навколо Івана одгріб, тоді й говорить Іван — мужичий син до змія:

— Аж тепер я тебе вб’ю!

Змій і говорить:

— Ну, добре, але я хочу тобі сказати перед смертю: ти хоч і візьмеш у мене цього чарівного коня, що цареві потрібний, але ти не доведеш його додому; є у мене ще три сестри, і мати, та батько, цар Ірод. От вони тебе все одно зі світу зживуть!

Відрубав останні голови Іван, а сам задумався. А тим часом та бабуся, що він колись кінськими шкурами її хату укрив, почула, що на Івана біда насувається (бо вона все знала, що на світі робиться), та послала свого песика до Івана, а песик і каже йому:

— Будете ви їхать додому, захочете так пить, що один до одного не зможете слова промовить, — буде вам по праву руку криничка, вода як скло чиста. Не пийте її, а лиш вдар ти по ній навхрест палицею, побачиш, що з неї вийде! Від’їдете далі, захочете їсти, — стоятиме явір, під явором стіл, там лежатимуть паляниці, яблука й усякі напитки й наїдки. Не їжте, — вдар навхрест, побачиш, що вийде з цього! Проїдете далі, захочете спать, — під явором стоятимуть ліжка. Не лягайте, — вдар по них, побачиш, що буде!

Вислухав Іван, подякував бабусиному песику, забрав того коня і разом з тими двома богатирями поїхав додому. їдуть, їдуть, захотілось їм пить, — аж справді над шляхом криничка праворуч. Ці два богатирі хотіли напитися.

— Ні, підождіть, — говорить Іван, — подивлюся.

Та як ударив по ній палицею — то кров так і потекла (а це змієва сестра перекинулась криничкою). Поїхали далі — зарубав іще двох сестер, що були у вигляді їжі і ліжок. Далі оглянулись — хмара наступає попід небесами. Коли вони придивляться — аж це стара змія-мати женеться. Одна губа в неї аж попід небесами, а друга понад землею.