Українські народні казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Серед соціально-побутових казок чимало творів антирелігійного змісту. Ще видатний російський критик В. Бєлінський у відомому листі до М. Гоголя про «Мертві душі" звертав увагу на те, що селяни чи не найбільше висміюють попів, дяків та їх прибічників.

Стихійний атеїзм, який іноді переходить у гостре висміювання не лише представників церкви, а й бога, святих, викликаний зневагою трударів до тих служителів культу, які, проголошуючи «святі» проповіді, проповідуючи скромність, самі поводяться розбещено, витискують з бідняків усі соки. Проповідуючи богобоязнь, погрожуючи пекельними муками кожному, хто виступатиме проти пануючого експлуататорського ладу, церква стала класовим ворогом українського трударя. І селяни завжди охоче слухали і переповідали дотепні історії про те, як кмітливий бідак перехитрував попа, що ладен був одібрати єдину корівку; як, купаючись у достатку, молодий попович так і не навчився розуму, не зміг відгадати хитромудрі загадки царя, зате їх легко відгадав простий солдат.

Коли попівство проповідувало покору і визнавало єдину науку — релігію, народ прагнув пізнати таємниці світу і малював у своїй уяві дива дивні, світи незнані, науки мудрі. Показово, що казку «Ох!" фольклористи так і називають — «Про мудру науку". Трохи схожа на неї і казка «Гайгай".

Знання, мудрість, як твердять казки, здобуваються перш за все у труді. Споконвіку праця була у нашого народу головним критерієм людської вартості, моралі і краси. Праця ж завжди була і є головним чинником виховання.

Ось голе (тобто безпорадне, бідне, нещасне) телятко, покинуте дідом у лісі, мандрує «куди очі, туди й шлях", знаходить собі друзів, але хатку будувати змушене самостійно, бо ні кабан, ні півник, ні качур, ні шило не бажають трудитися. Та коли вдарили морози, друзі тут як тут! Усім хочеться у хатці жити. А теляткові і не шкода. Добре, що зрозуміли помилку, добре, що дружно зажили і гуртом запрацювали… Отже, саме праця допомогла згуртувати звірят, зробила їх справжніми друзями, непереможними в біді.

А малі мишенята Круть і Верть, які відмовляються допомогти півникові Голосистому Горлечкові? Не побажали колосочок змолотити, зерно змолоти, тісто замісити, пиріжки пекти. Хотіли без праці пирогами ласувати! Та хто не робить, той не їсть!

Домінує тема праці у казках соціально-побутових. Пригадаймо казку «Дідова дочка й бабина дочка". За добре серце, умілі руки дідова дочка винагороджується, бо не цурається ніякої роботи — і яблуньку обчистити, і піч помазати, і собаку від реп’яхів обібрати, і вужів нагодувати, а лінива пихата бабина — отримує по заслузі, карається.

Син аж тоді зрозумів діну червінцеві, коли сам заробив його важким трудом («Ківш лиха").

Мудрий батьків заповіт змусив попрацювати трьох ледачих братів, і коли вони у пошуках скарбу розкопали ниву і як слід обробили її, то вона віддячила їм справжнім золотом — хлібом («Закопаний скарб").

Хліб і золото — це дві протилежні цінності. В однойменній казці пан не прийняв до себе хлібини, бо мав і калачів досить. Лише золоту відкрив двері. А бідняк, котрий цілий вік тяжко трудився, золото прогнав, а хлібину ж віддав зраділим дітям. І золото, жадібність до наживи погубили панський рід, хлібина ж біднякова не зменшувалася ніколи.

Як бачимо, утвердження людини як мудрої, духовно І фізично прекрасної особистості, боротьба проти сил, що заважають її щастю, в провідною ідеею усіх народних казок — від найдавніших (чарівних і про тварин) до пізніших за походженням соціально-побутових.

Виразниками, носіями цієї основної ідеї в казкові персонажі, яких можна умовно поділити на злотворців, добротворців і знедолених.

Злотворці — це, ясна річ, ті, що роблять зло, кривдять, беруть у полон сестер, братів, батьків героїв, позбавляють їх духовних та матеріальних благ, посягають на їхнє життя. Серед них ненажерливий володар лісу Ведмідь, змій (три-, шести-, дев’яти-, дванадцятиголовий), Ох, Гайгай, Кощій (Костій Безсмертний), баба-яга, мачуха, бабина дочка, багатий брат, пан, піп, цар, Кривда. Образи злотворців бувають алегоричними (в казках про тварин), реалістичними (в побутових казках) та фантастичними (в казках чарівних).

Знедолені — жертви злотворців. їхня позиція бував різною — від найпасивнішого потурання злу, безмежної терплячості, як у казці «Про дідову дочку й бабину дочку", до найактивнішого опору, протидії, як у «Чабанцеві", «Котигорошку" та ін.

Особливу групу складають добротворці. Це богатирі і їхні помічники: наречені, чарівники, пророки, домашні і дикі звірі, птахи, риби, мурахи, тобто ті образи, які сформувалися під впливом фантазії ранніх форм людської свідомості, так званого анімізму (одухотворення навколишньої природи) і тотемізму (вірування у спільне походження, кровну спорідненість групи людей і певної тварини, рослини, рідше — предмета).

До цікавого художнього різновиду добротворців на лежать міфологічні істоти, які в своєрідним віддзеркален ням мрій людини про полегшення праці в усіх сферам трудової діяльності (Скороход, Слухало, Стріла, Морозно Вернидуб, Су чи мотузок, Крутиус та ін.).

Хоч персонажі багатьох казок часто подібні своїмі діями, кожен з них неодмінно позначений якоюсь оригінальністю. Ця самобутність виявляється у зовнішності характерах, мові, поведінці, зброї, атрибутах. Наприклад Котигорошко воює зі змієм булавою, а Чабанець батогом з прив’язаною до нього каменюкою.

Надзвичайна сила героїв змальовується за допомогою такого художнього засобу як гіперболізація (перебільшення). Іван — мужичий син «одною рукою дуба яв схватить, — нагнув аж до землі, потім пустив»; Котигорошко «росте, росте, як з води. Небагато літ, а вже великий виріс». У змія «полум’я з рота пашить, нижня губа до землі звисає, верхня до хмари достає».

Кощій Безсмертний (Костій) — володар потойбічного світу. Таким чарівником є, очевидно, і таємничий Ольде-квіт, котрий сили набирається з чарівного горнятка, їздить на бричці, що немов птиця летить, як біжить — і земля гуде.

І змій, і Кощій, і Ольдеквіт живуть у тридесятому царстві або «за синім морем», дідок з бородою на сажень — під землею, а лісовий цар Ох — у своєму зеленому царстві.

З уявленнями древньої людини про. потойбічне життя зв’язані і символічні предмети, за допомогою яких герої борються з володарями, долають перешкоди того незнаного світу — підземного або небесного. Маються на увазі чоботи-скороходи, скатертина-самобранка, шапка-невидимка, чарівний перстень, клубочок. Одвічні мрії людини сягнути неба втілилися в розповідях про летючий корабель, килим-літак, про крилатого коня — татоша.

До речі, про коня. В українській народній пісні про козака-сироту співається: «Шабля, люлька — вся родина, сивий коник — то ж мій брат…» Кінь здавна був вірним товаришем воїна у походах, незамінним помічником у господарстві. Чи не тому батько дарує наймолодшому синові чарівні волосини коней, котрі допомагатимуть йому у важкі хвилини?

Зауважте, що саме наймолодший брат найдобріший і наймудріший, хоч і називають його дурнем.

Як дослідили вчені, з давніх-давен у багатьох народів існував звичай особливого розподілу майна між синами по смерті батька. Вся спадщина залишалася старшому братові. Тому старший брат у соціально-побутових казках багатий, а молодший — бідний; у чарівних: старші брати беруть добрих коней, збираються королівну здобувати, а на молодшого кричать: «Геть зараз же на поле свиню пасти!"

Таким чином, казка засуджує несправедливість успадкування майна старшими братами, намагається захистити молодшого, ідеалізує його як знедоленого, опротестовує його славу «дурня», винагороджує красою, дає в дружини принцесу-вродливицю.

Дуже привабливі у казках образи дівчат, жінок, чесних, працьовитих, сміливих, які не коряться зміям, Кощієві і часом виконують за героя усі неймовірної складності завдання. Бачимо тут і мудрих, древніх, як світ, порадниць-віщунок — володарок стихії, лісу.

До знань, до багаторічного досвіду народ завжди ставився шанобливо,' тому допомагають героям порадами старенькі мудрі бабусі або діди з довгою до землі бородою.

Відомо, що древні надавали магічного значення певним числам. В українських казках, як і у фольклорі взагалі, такими числами є 3, 7, 9, 12. Так, число 7 у народі з давніх-давен вважалося виразником найбільшої повноти міри. Дехто навіть гадає, що слово «сім’я» утворено від «сім» і «я», тобто числа членів однієї родини.

Ви, очевидно, знаєте такі прислів’я: «Семеро одного не чекають», «Сім разів відміряй — один раз відріж».

Пригадайте, змії в казках бувають три-, шести- (рідко семи-), дев’яти-, дванадцятиголові.