Ох, як роздумавсь вовк:
— Е, щоб нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходімо, ми їх поїмо, вражих синів!
Прийшли, аж ті добре справлялись, уже а куреня убрались, як побігли та й на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана нагнати. Як стали йти і найшли їх на дубі. Цап сміливіший, — ізліз аж наверх, а баран несміливий — так нижче.
— От лягай, — кажуть вовки ковтунуватому вовкові,— ти старший, то й ворожи, як нам їх добувати.
Як ліг вовк догори ногами й зачав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить, як упаде, та на вовка! Цап сміливий не став міркувати, а як закричить:
— Подай мені ворожбита!
Вовки як схватились, так аж пили по дорозі закурились.
А цап та баран безпечно пішли та зробили собі курінь, та й живуть.
ТЕЛЯТКО, КАБАН, ПІВНИК, КАЧУР ТА ВОВКИ
Був собі дід та баба. Було в них голе телятко.
Каже баба:
— Завези, діду, в ліс.
Дід каже:
— Та лучче б викормили та зарізали б.
— Я не хочу, завези та й годі!
Завіз той дід те телятко голеньке. А холодно: осінь! І покинув його. Сам вернувся додому.
Пішло те голе телятко. Іде, йде. Доганяв його кабан:
— Драстуй, голе телятко!
— Драстуй, кабане!
— Куди ти йдеш?
— Куди очі, туди й шлях.
— Ходімо разом.
Ідуть, ідуть. Біжить і півень до них, доганяє:
— Голе телятко і кабан, підождіть!
Підождали.
— Драстуй, голе телятко!
— Драстуй, півнику!
— Куди ви йдете?
— Куди очі, туди й шлях.
— Ходімо разом.