Сонце, переламавши, як списи, свої золоті промені на золотих банях, несподівано ударило просто в зіниці. Карло Іванович примружився, а потім відійшов убік, витяг газету і заховався від погляду сонця і Єви. Та проміння небесного світила, як і погляди Єви, не залишали його в спокої, і Карло Іванович навіть через «Бухгалтерські відомості» відчув, що починає перегріватися, як Єва при Адамові. «Зайве тепло завжди шкодить, — згадав він афоризм Сідалковського. — Для мене це теж може погано кінчитися…» І побрів у тінь під дзвіницю.
Єва зробила пірует на сто вісімдесят градусів і повернула свою гарно обрамлену золотою стрічкою голову до Бубона. Сонце такого піруета зробити не могло і залишило Карла Івановича в затінку. Єва на деякий час завмерла в позі Оранти і тепер нагадувала Бубону якусь відому картину, котру щойно винесли з багетної майстерні. Він проштрикнув дірку у фінансово-торговельній статті «На помилках продавців — вчаться покупці» і хотів було глянути на Єву, але побачив чийсь ніс, на всій площі якого весна щедро висіяла свої прикмети. Карло Іванович виглянув з-під газети.
Перед ним стояла група туристів. Вони не так слухали екскурсовода, як галасували.
— Товариші, будь ласка, тихіше. Я вас усіх перекричати не можу, — подавала коротеньку довідочку гід — дівчина з чистим полтавським акцентом і вимовою, міцно натискуючи на «р» і пом'якшуючи «л».
На дзвіниці тричі ударив фултівський годинник. До ніг Бубона упало три каштанових листочки у вигляді київського герба. В проломі, з боку Цитадельної, під рівномірний бій годинника з'явився Він. Бубон упізнав його одразу. Як і того першого дня. Він був у картатій кепочці з ґудзичком на тім'ї, в таких самих картатих штанях, піджаку й сорочці. «Чоловік у клітинку, прихильник Фішера і Таля», — подумав Бубон і згадав чомусь про морський бій між Сідалковським та Панчішкою, а також стокліткові шашки, в які сам полюбляв грати з Адамом.
Чоловік у клітинку був високий, з біблійською бородою. У бороді перепліталося чорне з сивим волосся. Бубон не міг навіть приблизно визначити вік її власника. Він не знав, хто перед ним: юнак — ровесник Єви, чи дід — ровесник Бубона. Єва, помітивши його, залишила Карла Івановича в спокої, піднялась для чогось на каблучках, наче балерина, а тоді пішла на біблійську бороду з виглядом прирученої лані, якій щоранку дають шматочок цукру. Чоловік у клітинку так естетично нахилився до Євиної ручки, що навіть Панчішка й Сідалковський тільки позаздрили б його витонченій техніці, коли б мали щастя побачити цю зустріч на власні очі.
«Біблійська борода», — пробурмотів Бубон і закодував незнайомого під такою ж назвою. Єва обвила Бороду за шию. «Нічого святого у неї не залишилося, — дивився на них Бубон. — Поцілунок по-італійськи…» І через свою природжену скромність опустив очі.
Та Єва не цілувалась. Вона щось шепотіла «чоловікові в клітинку», насилу знайшовши між патлами його вухо. Борода глипнув на Бубона, схопив Єву за руку, і вони галопом, як молоді лошаки з розвітреними гривами, вискочили на вулицю. «Молодий, — заздрісно подумав Бубон. — Бігає, як жеребець». Він ледве встиг ускочити в задні двері тролейбуса, примоститися позаду них і швиденько вивернути двобортний японський плащ. Сісти Бубонові не вдалося, пасажирів у тролейбусі було стільки, що на наступній зупинці людська хвиля підхопила Бубона і, як ракету на підводних крилах, понесла між Євою й Бородою. Карло Іванович незчувся, як вилетів, наче гумовий корок з пляшки, знову на тротуар — тільки тепер через передні двері, не встигши й заплатити за проїзд.
«Як внесли, так і винесли, — дивлячись услід тролейбусові, скрушно похитав головою Карло Іванович. — Важко бути детективом».
Він так розгубився, що й не знав, як чинити далі. За тролейбусом же не побіжиш… Чекати наступного? А що, як не сядеш?
«Тепер усе залежить від вас, Карле Івановичу, — згадав він слова Сідалковського. — Не можна втрачати ні хвилини. Не забувайте, віднині ви наш, фіндіпошівський, комісар Мегре…»
Раптом заскреготали гальма. У повітрі запахло смаленим.
— Гума, — потягнув носом Бубон, глянувши на шину, з якої струмував синюватий димок.
— Куди? — поцікавився шофер.
— Уперед! — скомандував Бубон, не вірячи очам своїм і таксистові, який з власної ініціативи зупинився біля нього. — Вперед! За двадцятим номером тролейбуса!
Таксист недовірливо зміряв Бубона з голови до ніг і хотів було витурити його на тротуар. Але Карло Іванович на його очах багатозначно перевернув берет і зробив жест, яким користуються солдати при зустрічі з патрулем. Тобто поліз до кишені нібито за документами.
— Не треба, — мовив водій. — І так все ясно. Мені в таких операціях доводилося брати участь. Рецидивіст?
— Жінка, — відповів Бубон.
— Жінка-рецедивіст? — таксист питав, ніби передавав азбуку Морзе.
— Жінка — в розумінні дружина, шановний, — пояснив Карло Іванович.
Таксист розчарувався:
— Значить, без пострілів?..
— Але з ляпасами…
— По щоках? — діалог нагадував словесну дуель.
Раптом Бубон помітив картатий костюм і смугасту бороду. «Чоловік у клітинку» вилетів на тротуар, як і він п'ять хвилин тому. Бубон захвилювався.
— Он вони! — вказав пальцем невідомо для чого він. — Борода. Костюм у клітинку.
Таксист ще раз черконув шинами об асфальт.
— Економте гуму, — голосом Сідалковського порадив водієві Бубон, подаючи старого карбованця, виділеного профспілкою «Фіндіпошу».
— А ви довго не тягніть, — шофер виявився з тих, хто за словом, як і за здачею, в кишеню не лізе.
Та Карло Іванович з нього нічого й не вимагав. Він був такий щасливий, знову побачивши Бороду і Єву, як молодий слідчий, що нарешті знайшов довгожданий недопалок з відбитками пальців і залишками губної помади.