— То прошу до столу, — голос у Філарета Карловича йшов, наче з горища через подвійний димар. — Зосю, прошу, налий гостям.
— А куди це? — запитав Грак, показуючи на квіти, що придбав на привокзальній площі у столиці.
— То є троянди? — запитав Чудловський.
— Віль де парі, — відповів Сідалковський. — 3 родини розових. Пернеціанські. Використовуються у декоративному садівництві. А по-нашому просто троянди. «Червоні троянди дарую я вам, не знаю, чи стрінемось знову», — проспівав він.
— То ви є артист чи, перепрошую, ботанік? — зміряв Сідалковсього нейтральним поглядом Філарет Карлович.
— Ні перше, ні друге. Я за професією історик, а за покликанням моряк. Мене постійно кличе до себе море. Але профспілка не відпускає. До цього вже наплавався. За знайомство, — підняв Сідалковський чарку на високій ніжці, схожій на журавлину.
«До шлунка така кількість по такій шиї не дійде», — глянув на майбутнього тестя Грак і, розтягнувши рота, перехилив чарку, вилив у горлянку, як у водостічну трубу, трунок. Філарет Карлович мимоволі хитнув головою. Мовляв: «Ну і ну!» І не стримався, щоб не зауважити:
— За свій вік, перепрошую, бачив чимало гусарських замашок, але щоб отак пили? — кивнув на Грака. — То я, перепрошую, бачу вперше, — він узявся за лимон. — У далеких краях довелося побувати? — звернувся він до Сідалковського.
— О, — ледь вимовив Грак, борячись із шматком баличка з червоної риби, назви якої він не знав.
— Що «о»? — з недовірою глянув на нього Чудловський.
— У світі немає такого порту, куди б не заходив Сідалковський, — проковтнув, не пережовуючи, Грак.
Філарет Карлович перевів погляд на Сідалковського: «А що ви, перепрошую, скажете?» Євграф з виглядом досвідченого морського вовка красиво намазував хліб маслом і добирався до паюсної ікри, яка чимось нагадувала синтетичну.
— То, перепрошую, правда?
— Так, — відповів, не поспішаючи, Сідалковський.
— Він був у Венеції, Гвінеї, — знову подав голос Грак.
— У Гвінеї не доводилося, — заперечив Сідалковський, наливаючи у фужер мінеральної. — Євмен Миколайович, очевидно, мав на увазі Геную або Нову Гвінею. Там був, і не раз…
— А у Новій Зеландії? — поцікавився Філарет Карлович.
— Двічі у Нью-Плімуді та Окленді. Чудесні місця. Тільки жаб багато. Особливо в протоці Кука. Такий галас зчиняють, що від незвички збожеволіти можна. Недаром Джеймс Кук повернув свій «Ендевор», перелякавшись того крику.
— То я перепрошую, а скільки вам років, Сідалковський?
— Двадцять сім…
— То є дуже гарний вік.
— Поки що не скаржусь.
— І вже побували у стількох країнах? Скажіть, — наливаючи по другій, зацікавився Філарет Карлович. — Вам у їхніх ресторанах доводилося бувати? Як там готують? Як подають? Які ціни?
— Дорого! Страшенно дорого, — Сідалковський нарізав баличок. Різався він просто чудово. Майже як відбивні. — У Санто-Домінго, скажімо, зовсім не так, як у Ванкувері чи Вальпараїсо біля Сантьяго. Порт-Саїд, Сінгапур — чудесно. Гірше — Гонконг, Гонолулу, Кейптаун, — сів на свого коника Сідалковський, хоч розумів, що Філарет Карлович — це не одеські дівчатка з Великого Фонтана чи Дерібасівської і тут багато не натравиш. А що, коли генерал теж десь у цих місцях бував? — Особливо прекрасно в Порт-оф-Спейні…
— А як там? — Філарет Карлович підняв чарку. Судячи з усього, йому було цікаво.
— Якщо говорити відверто, то там в Порт-оф-Спейні трохи не повезло. Ми потрапили туди у «гастрономічний день». Тобто в той день, коли в столиці всі ресторани зачинені і починається традиційне гуляння офіціантів, швейцарів, метрдотелів…
— То, я мушу сказати, є дуже цікаво!
— Надзвичайно! — вигукнув Грак.
Філарет Карлович зміряв його сердитим поглядом:
— То ви, прошу, теж були там?