— Так сміятися не треба, — важко зітхнула вона. — Я все одно не дозволю.
— Але я вас прошу. Хочете, дорогенька, на коліна перед вами стану? Це ж удар по моєму престижу! Сьогодні рухне мій авторитет…
— А як вас на колінах переді мною хтось побачить, то не рухне? На що ви мене, Арію Федоровичу, штовхаєте? Переді мною на колінах ще ні один мужчина не стояв, а коли б і став… Ви ж знаєте, я йому б не повірила.
— Голубонько…
— Ви хочете, щоб я порушила закон? Ви ж самі мене вчили: «Будьте принципові». А тепер хочете, щоб я порушувала? Я ж дисциплінована. Приходжу на роботу раніше за всіх вас, чорнильниці виставляю. А ви спізнюєтесь. Ненабагато, але на дві-три хвилини майже щодня. От і сьогодні… Он мокрі усі…
— Дорогенька, — Арій Федорович благально заломив руки. — Не кричіть так голосно: Зося і Карло Іванович почують.
— Хай чують, але чорнила з тієї чорнильниці я вам не дам. Самі закони вводите, от і дотримуйтесь їх!.. А то що ж виходить: ви пишете закони для підлеглих?..
— Це не закони, вельмишановна. Це поки що на правах інструкції.
— Я в цьому не розбираюсь. Моє діло маленьке, як і зарплата. Сказали так робити — я так і роблю. Краще поспішайте, он уже Сідалковський іде. І Чигиренко-Рєпнінський незабаром буде.
Нещадим узяв ручку, ще раз вмочив її в чорнильницю і залишив після себе перший зелений слід. Як гусениця. Через годину він сидів у кабінеті Стратона Стратоновича.
— Необхідно щось нове придумати, — наполягав Арій Федорович.
— А чого, журнальчик, здається, непогана штуковина, — відповів Ковбик, ще не знаючи в чому справа.
— Бачите… В основному там розписуються ті, що й без книги дисципліну поважають…
— Що ж ви пропонуєте?
— Думаю, треба доручити Ховрашкевичу, щоб він розробив нову систему…
— Та система буде діяти не раніше одинадцятої години дня, — кинув Ковбик, хапаючись за цигарку.
Арій Федорович іронії не зрозумів, бо сам користувався іншим засобом — єхидством, і тому ніколи не міг втямити, коли Ковбик говорить серйозно, а коли жартома.
— А все-таки, як же бути з чорнильницями, Стратоне Стратоновичу?
— Як на мене, то мені все одно. Хай буде так, як ви хочете. Але щоб дисципліна не падала. Я на вас покладаюсь повністю, — дипломатично закінчив Стратон Стратонович.
— Я чорнильниці ліквідовую, — твердо сказав Нещадим. — І книгу теж.
— Книгу вкиньте у вогонь, — майже крикнув йому у спину Стратон Стратонович. — Це було завжди модно…
Нещадим кресонув зубами так, що з них аж полетіла емаль, і вискочив у коридор. Біля його кабінету стояв невеличкий на зріст, схожий на пінгвіна чоловічок, що потрапив якимось дивом на Південь, і тут його довго сушили на тараню.
— Вам кого? — запитав холодно Нещадим.
«Пінгвін» раптом зморщився.
— Мені товариша Сідалковського.
— Навпроти. Читати треба вміти, дорогенький, — вказав пальцем на табличку Арій Федорович.
Сідалковський сидів і акуратно виписував літери. У нього був такий гарний почерк, що йому заздрив навіть Чигиренко-Репнінський, який писав усіма почерками, але так, як Сідалковський, не вмів. Недаром фіндіпошівці за це прозвали його після першого ж написаного протоколу людиною з гарним почерком і обрали головою місцевого комітету «Фіндіпошу». У двері постукали.
— Так, — гукнув Сідалковський і про себе лайнувся: «Несуть когось чорти. Написати плану не дадуть».
На порозі у сірому крапчатому костюмі й у великій грузинській кепці стояв уже знайомий нам «пінгвін».
— Слухаю вас, — мовив Сідалковський і відклав ручку в сторону.