— Дуже радий. Але в її списку таких імен не числиться.
— Я — Надія.
— Це вже краще. Надія вселяє віру на майбутнє. Чи не так? — пожвавішав Сідалковський, намагаючись негайно вийняти з рамки цю писану красуню. — На ловця і звір біжить.
— Що? — строго перепитала вона і сіла, як господарка дому № 2.
— То я про себе. Цитую Шекспіра. Скажіть, ви любите Шекспіра? — вирішив повести світську розмову Сідалковський.
— Я люблю Чехова, — Ія відповіла коротко і по-діловому.
«Таку з рамок виймають або ж негайно, або ж ніколи», — дивлячись на неї, думав Сідалковський. Але для цього потрібно передусім самому вийти з них.
— Вашої матусі не буде до ранку, — він повів розвідку словом. — Вважайте, що вам повезло…
Ія кинула на нього стереопогляд:
— Це ви називаєте «повезло»?
— Ще б пак! Невже ви відмовитеся провести цю останню травневу ніч у такому товаристві, як я?
— Ви ж, одначе, нахаба!
— Я просто чесніший за інших: не ханжа і…
Ія підвелася і підійшла до дзеркала, поправляючи на голові густі чорні коси. «Це вже щось та означає!» — Сідалковський вийняв пляшку коньяку, швидко нарізав лимон, щедро посипаючи його цукром.
— Ніщо так не зближує людей, як коньяк. — Білий пластмасовий корок глухо вдарився об підлогу.
— Ви так гадаєте?
— А ви?
Ія не відповіла.
— У вашої мами протилежний вашому характер. Вона говорить, а я мовчу. З вами ж навпаки, — Сідалковський подав їй фужер з коньяком, а в чарку налив мінеральної.
— Я так багато не п'ю.
— Це коньяк. До речі, вірменський. Якщо я не помиляюсь, ви до Вірменії маєте якесь відношення?..
— Ви багато говорите, — перебила його Ія.
— Ви маєте рацію, — Сідалковський перехилив фужер, але коньяк затримав у роті, не спускаючи з неї очей, як кіт з миші. «Гарна і «невідома», як у Крамського».
— Мені пора. — Ія осмикнула спідничку з чорним лискучим поясом і великою мідною бляхою, що поблискувала, як ґудзики у солдата першого року служби.
«Фігура — як гавайська гітара, — подумав Сідалковський. — Дім без такої жінки — все одно, що акваріум без золотої рибки. Невже вона зараз піде?..» Євграф підійшов і ніжно поклав руки на її овальні плечі. Вона повернулася і подивилася на нього своїми темними, як два стволи мисливської рушниці, очима. Мовляв, а що ж далі? Сідалковському стало моторошно і ніяково, але відступати вже було пізно.
«Цілуватися, — підказував йому внутрішній голос. — Це єдиний і давно випробуваний метод заповнювати вимушене мовчання після перших хвилин знайомства».
— На брудершафт, — запропонував Сідалковський.
Ія взяла фужер, їхні руки переплелися. Поцілунок вийшов довгий і хмільний, як вірменський коньяк з п'ятьма зірочками.
Сідалковський підхопив Ію на руки і поніс до широкого, як іподром, ліжка…
…Похмурого червневого ранку Сідалковський прощався з свободою і одночасно відзначав три події: день свого народження, день свого одруження і день втрати незалежності. Свобода відзначала тільки одну подію — прощання з Сідалковським.