— Ви, сподіваюсь, мене впізнали? — запитав Сідалковський після того, як Ковбик зробив чотири ковтки — три довгих і один короткий, але затяжний.
— Ще б пак: граф Сідалковський!
— Євграф, — поправив Сідалковський.
— Гадаю, вам «граф» більше пасує…
— Так мене величали на флоті…
— А де служили? Де плавали?
— Та усіх портів не перелічити, — Сідалковський сів і заклав ногу на ногу.
— А все ж? — підвівся з-за столу Ковбик.
— Генуя, Венеція, Одеса…
Ковбик розуміюче посміхнувся. Сьогодні він був у настрої.
— І що ж вас привело до прозаїчного Кобилятина-Турбінного?
— Попутний вітер і записка Слави Мурченка…
— М-так! Слава казав! Казав! Ми вас уже давно ждемо. Усі наукою займаються, а бонітувати книги нікому. Як там наш доблесний комсомолець? — Ковбик скрутив записку Мурченка трубочкою, навіть не заглянувши в неї.
— Дякую, нічого, — на правах Славиного приятеля відповів Сідалковський. — Все гаразд. Працює…
— Ви мені скажіть, Сідалковський, таке…
Сідалковський насторожився і під поглядом Ковбика несподівано встав. Тепер він сам собі нагадував телеграфний стовп на танцмайданчику. Не знав, куди подіти руки, погляд з Ковбика чомусь перескочив на його масивне прес-пап'є, схоже на дитячу гойдалку, потім на букет гостро відточених різнокольорових олівців, на купу газет та журналів… Ліворуч від Ковбика на столі у вигляді літери «П» сиділи, як декоративні песики, прив'язані на спіральних ланцюжках, три маленьких телефони: блакитний, червоний і зелений. Вони, здавалося, кожної миті готові були підстрибнути і, накинувшись на відвідувача, загарчати. Все це створювало гнітючу атмосферу, й у відвідувача, котрий проникався до господаря особливою повагою, несподівано підвищувався тиск.
— Та сідайте! Не стовбичте перед очима! — Ковбик, як усі низькорослі, у душі недолюблював цибатих. Вони в ньому одразу викликали якусь нездорову заздрість і неприязнь. — Сідайте! — Стратон Стратонович застромив цигарку в мундштук і черконув запальничкою. З неї бризнули бенгальські іскорки, але вогню не було. — Маде ін Одеса, — пробасив Ковбик і поліз до лівої кишені, витягуючи звідти сірники. — Це маде ін Білорусія. Вигідно, зручно, надійно. — Цигарка задиміла. — Так ви мені ото скажіть, а як оце ви втесалися в члени польської делегації?
— Їхав в одному купе з ними. Вийшов — прийняли за члена делегації. Жертва стандарту, — Сідалковський опустився на стілець, але вже не як звинувачуваний перед слідчим.
Ковбику сподобалася відвертість Сідалковського, і він теж, як кажуть, пішов ва-банк:
— Анонімок не пишете?
— Гарний почерк не дозволяє, — посміхнувся Сідалковський. — Боюсь анонімками почерк зіпсувати.
— Гм, — мугикнув своє улюблене Ковбик. — Можливо, й так. Про ваш почерк я вже начувся. Славатій розповідав.
Ковбику Сідалковський сподобався, але не одразу, оскільки той мав два явних, на погляд Стратона Стратоновича, недоліки: високий на зріст та забагато інтелігентності. Ні того, ні іншого Ковбик не терпів. Про зріст ми вже казали, а до «гнилих інтелігентів» (за його власним висловом) він мав природжену неприязнь. «Коли я гуси пас, воно сиділо на нічному горщику і йому няні грали полонез Огінського», — постійно говорив він.
Та Сідалковський, виявилося, теж колись пас гуси, і лід на душі Ковбика почав танути — хоч крига ще не йшла, але сонце вже пригрівало. Особливо припекло воно, коли Ковбику здалося, що Сідалковський розгубився і навіть збирався почервоніти. Стратон Стратонович це розцінив позитивно і сказав:
— Я не проти. До роботи можете приступати хоч завтра. Прописка є?
— Нема, але через місяць буде, — упевнено відповів Сідалковський.
— Одружуєтесь?
Сідалковський кивнув головою.
— Не ви перший, не ви й останній. Місяць почекаю. Ковбик ходив по кабінету і уявляв себе вищим, ніж був насправді. Сідалковський узяв у Стратона Стратоновича цигарку і для солідарності запалив її з таким виглядом, що Ковбик подумав: «З цигаркою, як і з окулярами, воно ніколи не розлучається».
— Пробачте мені за відвертість, але, мені здається, ви дуже скромні, Стратоне Стратоновичу, — провадив далі Сідалковський.