— А ви вже й забули?! — докірливо хитнула Тамара головою.
— Таке не забувається ніколи, як…
Коли усі розійшлись і поміж столами заснували офіціантки в шовкових білих вишиванках, прибираючи порожні пляшки та брудний посуд, Сідалковський нарешті відчув себе в своїй стихії.
— Я щасливий, як молодий бог, — мило посміхаючись, він припав до Тамариної руки з облізлим манікюром на нігтях, подумав: «Руки, як і дітей, потрібно доглядати». Тамара наче догадалася про його думку, а може, від того, що відчула теплий дотик пухлих губ Сідалковського, ще більше зарум'янилася, і серце її стало піддатливе, як підігрітий на сонці віск.
— Ви, сподіваюсь, залишитеся з нами, — відірвався від руки Сідалковський, але долоні не випустив.
Вона мовчки кивнула головою. Слава взявся за ґудзики Сідалковського, що часто роблять люди, яким не вистачає впевненості в собі й котрі намагаються видатися серйознішими, ніж є насправді.
— Ви мені не відповіли, — Мурченко вчепився мертвою хваткою за петельку.
— Давайте краще, Славо, оголосимо мобілізацію, — запропонував Сідалковський.
— Не розумію?
— Тобто по карбованцю на пляшку коньяку і в номер. Сподіваюсь, ви для мене, товаришу Мурченко, замовили номер?
— Замовили, — відповів Слава.
— От і чудово. Офіціант! Ще одну пляшку за власний рахунок. — Сідалковський витяг червінця.
— А може, досить? — запитала молода і, як на погляд Сідалковського, вродлива офіціантка.
— Здачі не треба! — перебив її Сідалковський голосом нащадка аристократичного роду.
— А я чайових не беру. У мене чоловік багатий…
— Отак, — посміхнувся Сідалковський. — Я вам заздрю. А чи не скажете, скільки йому років?
— А для чого це вам?..
— Бачте, якщо він уже в тому віці, коли близькі з нетерпінням чекають спадщини, а дружина приглядається до женихів, то чи не міг би я висунути на цю посаду свою кандидатуру?
— Ви дуже складно говорите, але я подумаю…
— Одну хвилинку: ось вам моя візитка, — Сідалковський дістав блокнот і красивим почерком написав: «Київ. Головпошта. До запитання».
Почерк настільки був красивий, що Мурченко протверезів:
— Слухайте, Сідалковський…
— Славо, не говоріть мені, що з таким почерком тільки на банкнотах розписуватися. Я не Крез і навіть не Бродський. А потім, це не оригінально…
Офіціантка пішла, Тамара послала їй лютий погляд.
— Але який гарний!..
— У людини повинно бути все гарне: одяг, манери, гарнітур і каліграфія…
— Слухайте, Сідалковський, де ви працюєте?..
— Невже, Славо, у вас знову почався приплив? Я вас прошу: більше не треба. Бо вдруге ваших нападів я не переживу…
— Але я серйозно. Нам потрібна. Людина з гарним почерком.
— Кому «нам» і як, цікаво, за це платять у вік магнітофонів і електродрукарських машинок?