— Славо, перестань, — не витримала нарешті й Тамара.
— Не морочте голови, — голос у Мурченка зірвався, і він раптом запищав, як кіт, котрому несподівано наступили на хвоста.
— Товариші, тихіше! — гукнув Нещадим.
Ковбик підвівся, за ним встав і Ховрашкевич, розмахуючи руками: очевидно, щось доводив і запевняв Стратона Стратоновича в тому, що він не правий.
— Це неподобство, — стріляв короткими реченнями у вухо Сідалковського Мурченко. — Такого у мене не було. Ще…
— Славо, не зчиняйте галасу. За це премій не дають і значками не нагороджують. Це може неприємно закінчитися. Між іншим, для нас обох, — пішов у наступ і Сідалковський, на якого, окрім Слави і, звичайно, Тамари, більше ніхто не звертав уваги.
— Не розумію! Що ви хочете! Цим сказати?
— А тільки те, що може вийти не зовсім добре, товаришу Мурченко, — перейшов Сідалковський на офіційний тон.
Мурченко зблід і зробився як фаянсова тарілка без візерунків.
— Ви хочете сказати? Цим? Ви не той, за кого я сприйняв? Вас?
— Ви здогадливий! Але не лякайтесь, Славо: усе в фужері. Здається, так ви любите висловлюватись? Ви надто багато приділяєте мені уваги. Я не дамочка, а Тамара сумує, — підігрітий коньяком і підтримкою Ковбика, Сідалковський уже не церемонився з Мурченком.
— А-а! Зрозумів, — нарешті здогадався Слава. — Ви супроводжуючий.
— Ви зрозуміли правильно, — мовив Сідалковський. — Око завжди потрібне. Вип'ємо, Славо. За взаємне порозуміння.
— За дружбу! — Мурченко перехилив олов'яного солдатика на одній ніжці до кінця. Солдатик залишився без бурштинового ківера.
— Отже, отже, член делегації… Польської, — взявся знову за своє Слава, так наче це десь його муляло. Він прицілився виделкою в курку, яку почав було їсти Сідалковський, але не попав. У Мурченка почалися, як зазначив про себе Сідалковський, припливи й відпливи. Він то п'янів, то тверезів. — Отже, отже, ви не член делегації?
— Ні, я навіть не керівник її. Я — жертва стандарту.
Мурченко на очах п'янів.
— Що з вами, Славо? На вас лиця нема.
— Не було б його і на вас! Якби ви! Були на моєму місці.
— Думаєте, воно є у мене? Помиляєтесь. Теж нема, якщо ви мене прийняли за члена делегації.
— Але я думав…
— Це часто шкодить, Славо…
Мурченко не звернув уваги на його слова:
— Але я думав. Ви ж зійшли разом! З ними. Високий, стрункий, при краватці. Одягнений, як на парад!
— Отож я й кажу, Славо. Я — жертва стандарту. У нас так одягаються всі: і рядові, й керівники делегацій. Поляки виявилися на висоті — вони відійшли від стандарту і за їхнього керівника спочатку сприйняли мене. Жертву…
— Завтра цією жертвою буду я, — вів своєї Слава. — Уранці вийдуть газети. Там ваш портрет, Сідалковський, і промова. Ви уявляєте?!
— Не уявляю. На міністерських посадах працювати не доводилося. Виступати в газетах з промовами теж. Колись, правда, написав одну статтю, але на сторінках знайшов тільки інформацію, та й то не за моїм підписом. Так що завтрашній виступ, якщо він буде, то мій дебют, Славо.
Коли почали підніматися з-за столу, Тамара поцікавилася, чи Сідалковський і Мурченко не дивитимуться концерт. Слава вперше за вечір твердо й впевнено відповів:
— Ми залишаємось тут.
— Вам, Тамаро, я радив би зробити те саме, — додав Сідалковський. — Няньки пішли — дітки можуть розважатися. Чи не так? — звернувся він до червоненьких щічок без ямочок. — Це ми, здається, з вами цілувались?