Семирозум: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Горе ти моє, — зітхає Любка, зовсім, як мати. — Хіба ж тебе нагодуєш? Візьми ще й цей шматочок. Мати на обід борщу з капустою наварила, олією посмаченого, то я вже зачекаю, в звичку…

Випростує долоню, Брисько злизує залишки бульби, і в цей час дівчина помічає, що хатні двері прочинені і мати дивиться на неї. Але цього разу не кричить, не свариться. Тільки важко зітхає.

— Іди вже до хати, бо застудишся.

Любка стрибає через поріг, хукає на руки, а ногами — під коц, що на лежанці, швидше відійдуть.

— Ти б до Кириків пішла, — каже по довгій задумі мати. — Там сьогодні дівчата з усього хутора збираються.

— А в що я взуюся? — радіє Любка несподіваній материній ласці.

— Я свої шкарбуни віддам, — чомусь одводить вбік очі Марія. — Сьогодні ж неділя, нікуди не треба йти. Взувайся швиденько. Тільки Бриська з сіней не випускай, бо надворі йому кепсько прийдеться, сьогодні мороз лютий.

— Гаразд, мамо!

Кушнір горохвяників не їсть, наливки не п'є. Сидить, мов стара сова за світла на в'язку: тільки очима круглими водить. То на вікна, то на двері.

— Чув? — видавлює нарешті. — В Пітері — бунт, Керенського, Олександра Федоровича, скинули…

Філарет витирає долонею чуба, пригладжує волосся на потилиці.

— А нам — що? Ми люди трудові, потом свій хліб цілим, нам при всіляких властях добре.

Кушнір несподівано сміється. Дрібно-дрібно, наче копійками в гаманці шамотить:

— Досить дурника з себе корчити. Не перед комісарами поки що сидиш, їм розкажеш. А вони поспитають, скільки десятин маєш, скільки батраків держиш та скільки літ хутір у кулаці тримаєш. Ще й усіх голозадих злиднів на тебе натравлять. Як у біблії сказано: увечері — все маєш, її прокинешся вранці — бери торбу та собак попідтинню дражни.

Філарет у читанні не вельми сильний, слабкий, можна сказати, а з біблії тільки те знає, що батюшка, коли гостює на масляну, сп'яну натеревенить. Але зрадливий холодок, що було трохи причаївся взимку, студеніє в грудях:

— У нас — глушина. Ти — перший гість з хазяїв, відколи сніги впали. Голота іноді заходить, так аби що поцупити, з тими не розговоришся, женеш у три шиї, та й годі. Щось ніби казали, якісь буцімто переміни чекаються, але зараз щодня переміни, збісився світ, так не дуже й віри ймеш…

Філарет хитрує, обминаючи чіпкий погляд гостя. Чути він чув, що в Пітері знову революція, робітники бучу зчинили, і тепер при владі ті, які дуже царя лаяли, а від таких добра не жди. Але, знову ж, Кушнір — і багатший (ще як кирпу гнув, доки не припекло), і землі його навколо села. Коли справді що почнеться — йому першому жаби цицьки дадуть. А в нього, Філарета, буде час до біди підготуватись. Хутір — у лісах, болотах, поки те-се, а там, дивись, знову власть переміниться.

Але гість бачить Філарета наскрізь. Гадкує, болота, ліси порятують. Дзуськи! Разом гинуть будемо. Тільки ж ні! Не про загибель треба думати. Кушнір кладе на стіл щосили стиснуті кулаки:

— Хвостом не верти. Не до хитрощів. Революція — така штука, що в будь-якій шпарині знайде, коли маєш хоч гріш за душею. А у нас з тобою — не один гріш. І вже зазіхають. Мої люди серед сільської голоти пасуться. Злидарство постановило: послати своїх комісарів у хутори, хай революцію роблять і таким, як самі, землю наділяють. Щоб у всіх, значить, порівну. Про тебе, до речі, теж згадували..

— Що про мене могли згадувати, — намагається не виказати тривоги Філарет. — Ми — люди непомітні, тихі, в бійку не ліземо, по вуха в болоті сидимо…

— А те, що ти — во… — киває на свій кулак. Тоді піднімає і стукає ним по столу: — Досить, досиділися в болоті! А зараз таке: хочеш жити — зуби точи. Второпав? Є вірні люди?

— Є… один…

— Скажи, хай покличуть. Діло є конче…

Філарет важко підводиться з-за столу, тягне по світі лиці свої чоботища, прочиняє двері до кухні і бачить Данила Семирозума. Підозріло міряє його поглядом. Тоді:

— Поклич Дениса. По торговому інтересу, скажеш.

Марія хукає в шибку, доки білий волохатий кожух не крижаніє. Тепер крізь сизу копієчку видно Любу, що почовгала вулицею в бік Кирикового подвір'я.

Тоді замикає сінешні двері, прочиняє хатні. Брисько радо стрибає через поріг. Марія знаходить під лавкою мотузка, що ним колись, як ще мали, припинали на узліссі козу, робить на одному кінці зашморг, накидає його на Бриська. Пес вертить хвостом і цілує руки господині.

Іванко мовчки стежить з печі за материними приготуваннями.

— Чого витрішки ловиш? — якомога сердитіше кидає синові Марія. Злість росте, але жінці її все мало. — Іди помагай!

— А хіба що, мамо? — ковзає на долівку хлопчина.