Орден Жовтого Дятла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Рабіко почухався, тричі сказав «хро!» — і відтоді вже не ходив у гості до нареченої, а просто копав рилом землю в садку, шукаючи чарівний перстень або черв’яків — то йому одному було відомо.

Емілію це дуже засмутило, вона зморщила ніс і сказала:

— Свиня ваш маркіз!

Та Кирпа насупилася:

— Еміліє, навчись шануватися. Так до жениха не ставляться… Скоро твоє весілля.

І ось нарешті настав день весілля. На стіл було подано кокосові коржики, солодке печиво, палений цукор — загалом, чи не забагато пригощення для товариства, в якому майже всі тільки удаватимуть, ніби їдять.

Педріньйо заслав святковий стіл під помаранчевим деревом у садку і розсадив гостей: тут були донна Бента, тітонька Настасія і кревні Емілії, представлені різними камінцями, уламками черепиці і шматочками хліба. Запросили і старого родича донни Бенти, який інколи приїжджав з міста, але тому що сьогодні він не приїхав, то замість нього на стілець посадили палицю.

Ось і жених з нареченою. На Емілії біле плаття і тюлева фата; Рабіко в капелюсі і з шовковим бантом навколо шиї. Він спершу був поважний, але коли підійшов до столу і побачив, що тут є що попоїсти, то дуже нервувався.

Кирпа обняла Емілію і подарувала їй каблучку, а Педріньио надів маркізові на ногу обручку з помаранчевої шкаралупи, яку Рабіко двічі намагався з’їсти.

— Принаймні сьогодні шануйтеся! — сказав Педріньио, спересердя називаючи Рабіко на «ви».

Знайомі Рабіко з сусідніх дворів — кози, кури і свині — також дивилися на свято, тільки здалеку. Дивилися, дивилися, та так нічого й не зрозуміли.

Коли свято закінчилося, Кирпа запитала у брата:

— Педріньйо, а що тепер?

— Тепер треба б весільну подорож, — запропонував був Педріньйо, та Кирпа стомилась і не хотіла.

Почали обговорювати це питання і зовсім забули про весільний стіл. Рабіко скористався нагодою: підійшов і — хап зі столу кокосовий коржик.

— Він їсть! — закричала Кирпа. — Сховай хутчій ласощі, Педріньйо!

Педріньйо обернувся і, побачивши, що жених поводиться як пірат, люто накинувся на нього. Він схопив давнього знайомого донни Бенти і ну лупцювати ним по спині жениха.

— Злодій! Розбійник! Свинство!

Тут Рабіко заверещав і кинувся щодуху тікати, не випускаючи, однак, з рота коржик.

Свято було зіпсовано. Емілія плакала і розпачливо тупотіла ногами:

— Я ж не хотіла, я ж не хотіла з ним одружуватися! Мугиряка, дружину не поважає!

Кирпа постаралась її втішити:

— Нічого, все владнається. Рабіко погано вихований, це правда. Та він виправиться і, ось побачиш, ще буде добрим чоловіком. Потім не забувай, що він заворожений і одного прекрасного дня перекинеться…

— Ні на що він не перекинеться, — урвав Педріньйо, який остаточно розгнівався на Рабіко, — так свинею і залишиться. Кирпа тебе обдурила, Еміліє, знай!

Почувши ці слова, Емілія зомліла…

— Що ти наробив! — сполохано зойкнула Кирпа.

— Так їй і треба! — огризнувся Педріньйо. — Вдруге не виходитиме заміж ради вигоди. «Маркіз», подумаєш! Порося воно, а не маркіз!

Проте незабаром усім довелося помиритися з маркізом, бо йому загрожувала небезпека. Наближався Новий рік.

А тому, що бразільський Новий рік буває не взимку, а влітку, то на Новий рік завжди буває гарно і зустрічати його можна в садку. Так було і цього разу: погода була чудова, настрій у всіх також, і тітонька Настасія смажила курчат, фарширувала індика, пекла солодкий пиріг! Годилося подавати на Новий рік і порося з крутим яйцем в роті і скибочками цитрини на спинці…

І ось напередодні Нового року якась незнайома бабка сіла на кущик біля Кирпи і подала їй якогось згорнутого папірця. Дівчинка розгорнула папірець. То був лист, і в ньому написано: