Бойня номер п'ять: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І цю м'яку каторгу припинив мій добрий рятівник Сімур Лоренс, який запропонував мені контракт на видання трьох моїх наступних книжок. «Гаразд, - сказав я, - і першою з них буде мій блискучий твір про Дрезден».

Друзі Сімура Лоренса звуть його Семом. І ось, нарешті, я можу сказати Семові: «Семе, ось вона, ця книжка».

І вона така куца, кажу я йому, і в ній все мішма і на всі лади з тієї простої причини, що неможливо чітко й ясно описати масове вбивство людей. Бо воно розраховано на те, щоб винищити геть усіх, щоб ніхто більше ніколи не зміг сказати щось або схотіти щось зробити. Після такої операції мусить запасти мертва тиша, все мусить мовчати за винятком хіба що пташок. І що кажуть ці пташки? Єдине, що можна сказати з приводу масового вбивства: «Цінь-цві-рінь?»

І я наказав своїм синам, щоб вони ніколи, ні за яких обставин не брали участі у масових вбивствах. Ба більше, навіть звістка про масове вбивство ворогів не повинна викликати в них ні зловтіхи, ні радості.

Я також закликав їх ніколи не працювати на компанії, які виробляють зброю для масового вбивства, і не боятися висловлювати презирство щодо тих, хто каже, що нам потрібна така зброя.

Як я вже казав, ми з моїм другом О'Геаром нещодавно їздили до Дрездена. І де б ми не опинялися - в Гамбурзі, в Західному Берліні, тоді у Східному Берліні, у Відні, в Гельсінкі, а також у Ленінграді - ми скрізь з ним знаходили привід, щоб пореготати. Ця поїздка дуже пішла мені на користь, бо я там побачив багато декорацій для своїх майбутніх оповідань. Одне з них буде називатися «Російське бароко», інше - «Поцілунки заборонені», третє - «Бар, де все коштує долар», четверте - «Якщо випадок так розсудить», ну й так далі.

І тому подібне.

Авіакомпанія «Люфтганза» мала рейс Філадельдія-Бостон-Франкфурт. О'Геар мусив сісти на нього у Філадельфії, я ж мав приєднатися до нього в Бостоні, й далі ми мусили летіти разом. Але через погодні умови Бостон тоді не приймав, і літак з Філадельфії взяв курс на Франкфурт. І тоді в густому бостонському тумані я став людиною, що загубилася в часі і в просторі. «Люфтганза» посадовила мене в лімузин з кількома іншими людьми, що загубилися в часі та просторі, і відвезла нас у мотель, щоб ми могли перебути ніч, яка теж загубилася в часі та просторі.

Час тоді зупинився. Якийсь жартун-невидимець грався з годинниками, й не лише з електричними, але і з механічними теж. От секундна стрілка мого годинника пересунулася на одну риску й заклякла на цілий рік. Тоді вона, нарешті, знову смикнулася і зрушила з місця.

Й від мене тут нічого не залежало. Будучи мешканцем планети Земля, я мусив вірити годинникам, хоч що б вони не витівали. І календарям теж.

У літак я з собою взяв дві книжки. Одна з них - поетична збірка Теодора Ретке під назвою «Слова для вітру». І в ній я вичитав таке:

Другою книжкою було «Світобачення Селіна» Еріки Островскі. Під час Першої світової війни Селін був на фронті й уславився своїм героїзмом, а тоді йому проламали череп. Після того він втратив сон, і в його голові був постійний шум. Він вивчився на лікаря, вдень лікував бідноту, а ночами писав свої гротескні романи. Мистецтво, писав він, це завжди танець зі смертю.

«Правда, - писав він, - нагадує мені смерть. Скільки було моїх сил, я чесно бився з нею... танцював з нею, чепурив її, кружляв із нею у вальсі, прикрашав стрічками і загравав з нею».

Він був поведений на концепції часу. Пані Островскі пригадала мені ту неймовірну сцену з роману «Смерть у кредит», в якій Селін намагається зупинити гомін вуличної юрби. Його слова вищать і волають зі сторінки: «Хтось, зупиніть їх... не дайте їм рухатися анікроку... Нехай вони замруть... і залишаться в цій миті... раз і назавжди!»

У мотелі, в тумбочці біля ліжка, як і заведено, лежала стандартна Біблія, яку видали «Гедеонові брати». Я погортав її, шукаючи розповіді про різні катаклізми. «Сонце зійшло над землею, а Лот прибув до Цоару. І Господь послав на Содом і на Гоморру дощ із сірки й огню, від Господа з неба. І поруйнував ті міста і всю околицю, і всіх мешканців міст, і околицю землі».

Отаке.

Як добре відомо, в обох тих містах було багато грішників. Світ лише виграв від того, що їх не стало.

І Лотовій жінці, звичайно, було сказано, щоб вона не оберталася назад, у бік тих людей та їхніх домівок. Але вона таки обернулася, і я люблю її за це, бо тим самим вона виявила свою людську природу.

І за це її було обернено в соляний стовп. Отаке.

Людині не можна озиратися. І я, безумовно, це роблю востаннє.

Я щойно закінчив свою книжку про війну. Наступний твір я писатиму для розваги.

Ця книжка - помилка, але якою ж їй бути, якщо її автор - соляний стовп. І вона починається так:

«Ну і от...

Біллі Піліґрім випав із часу».

А кінчається вона так:

«Цінь-цві-рінь?»

Розділ 2

Ну і от...

Біллі Піліґрім випав із часу.

Він заснув удівцем похилого віку, а прокинувся в день свого весілля. Біллі відчинив двері в 1955 році, а вийшов через інші в 1941-му. Зробивши це, він опинився в 1963 році. За його словами, він багато разів був свідком свого народження і своєї смерті, і часто несподівано для себе відвідує різні події, які відбулися між тим і тим.