Бойня номер п'ять: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Полковник кілька разів зайшовся кашлем, а тоді спитав у Біллі: «Ти один з моїх орлів?» І це був командир, у якого поліг весь його полк, майже чотири з половиною тисячі бійців, більшість з яких, по суті, були ще дітьми. Біллі мовчав. Він ніяк не міг зрозуміти запитання.

«Ти з якого?» - запитав полковник. І він знову зайшовся кашлем. Із кожним вдихом його легені торохкотіли, як цупкий папір на вітрі.

Біллі не міг пригадати, з якого він підрозділу.

«Ти з чотириста п'ятдесят першого?»

«Чотириста п'ятдесят першого чого?» - запитав Біллі.

Відповіді не було. «Піхотного полку», - нарешті вимовив полковник.

«А-а», - сказав Біллі Піліґрім.

Запала ще довша тиша, полковник повільно вмирав, чимраз глибше поринаючи в небуття. І раптом він, захлинаючись мокротою, загорлав: «Хлопці, це я! Буйний Боб!» Саме так він хотів, щоб його величали його солдати - «Буйний Боб».

З тих, хто тепер чув його, ніхто не був з його полку, крім Роланда Вієрі, але той його не слухав. Усе, про що Вієрі міг думати, це про агонію, якої тепер зазнавали його ноги.

Але полковникові ввижалося, що тепер він стоїть перед лавами своїх орлів і звертається до них з прощальним словом. І він каже, що їм усім є чим пишатися, бо поле бою всіяне тілами німців, які тепер шкодують про одне - про те, що вони десятою дорогою не обійшли чотириста п'ятдесят перший полк. А ще він сказав, що як тільки війна скінчиться, він зразу ж запросить до себе в місто Коуді, в штаті Вайомінг, весь полк. Він сказав, що для своїх однополчан запече на рожні своїх найжирніших бичків.

Все це він виголошував, прикипівши поглядом до очей Біллі. Від такого напору в Біллі аж замакітрилося в голові. «Ідіть з Богом, хлопці!» - на повну гучність оголосив він, і це напуття ще довго відлунювало в голові у Біллі. І тоді він сказав: «Якщо вас колись занесе в Коуді, в штаті Вайомінг, скажіть, що ви - до Буйного Боба».

Я був при цьому. Так само, як і мій військовий товариш Бернард В. О'Геар.

Біллі Піліґріма запхали в товарняк разом з іншими рядовими. Він і Роланд Вієрі були розкидані по різні кінці шеренги, тому Вієрі опинився в іншому вагоні того самого поїзда.

В усіх кутках вагона попід самим дахом були віконця для вентиляції. Біллі занесло під одне з таких вікон, і, коли люди почали напирати на нього, він видряпався наскільки міг, щоб звільнити місце для інших. Таким чином його очі опинилися на рівні вікна, і йому було видно інший потяг, який стояв на сусідній колії, в десяти метрах від них.

На кожному вагоні німці синьою крейдою позначали кількість полонених, їхнє звання, країну і день, коли їх було туди повантажено. Інші німці за допомогою залізної арматури, дротів та підручних засобів закріпляли всі скоби й засуви на кожному з вагонів. Біллі чув, як хтось пише щось на стінці його вагона, але він не бачив, хто саме це робить.

Більшість з напханих в його вагон рядових були зовсім зеленими юнаками - практично дітьми. Але один із солдатів, якого відтіснили у той самий кут, де висів Біллі, був колишній волоцюга, і йому було сорок років.

«Це ж хіба голодуха? - звернувся він до Біллі. - Я ще й не так колись голодував. Це - херня».

Через вентиляційне вікно вагона, що стояв на іншій колії, почувся голос. Кричали, що в них хтось помер. Отаке. Чотири охоронці, що стояли поруч, почули його. Ця новина не справила на них ніякого враження.

«Гай-гай, - замріяно похитав один із них головою, - гай-гай».

І ніхто не ворухнувся, щоб відчинити вагон, де був покійник. Зате вони відчинили двері сусіднього вагона, і Біллі Піліґрім був зачарований тим, що йому відкрилося. Там було немов у раю. Там горіли свічки й на полицях лежали гори охайно складених ковдр і покривал. Там стояла польова пічка, на якій пахкала кавоварка. Там був стіл, а на ньому - пляшка вина, буханець хліба і ковбаса. На столі парували чотири тарілки супу.

На стінах там висіли картинки з замками, озерами й гарними дівчатами. Це було пересувне житло залізничної охорони. Її було приставлено постійно охороняти товарняк, який тягали то туди, то сюди. Чотири охоронці піднялися у свій вагон і затягнули за собою двері.

А трохи згодом вони з сигарами в зубах повиходили на платформу, щоб розслаблено погомоніти про те і се своїми густими голосами. Один із них угледів Біллі, який встромив своє обличчя у віконце. Він приязно погрозив Біллі пальцем і наказав йому бути чемним хлопчиком.

Американці з іншої колії знову нагадали вартовим про те, що в них хтось помер. Вартові винесли мари зі свого теплого вагона, відчинили двері того вагона, де був мертвяк, і зайшли всередину. Там було зовсім небагато людей - лише шестеро живих полковників і один мертвий.

Німці витягли небіжчика надвір. То був Буйний Боб. Отаке.

Вночі деякі локомотиви почали перегукуватися, а тоді зрушили з місця. Як на локомотиві, так і на останньому вагоні кожного потяга тріпотів помаранчево-чорний прапор. Це мало подати ворожим літакам знак, що він везе не зброю і не солдатів, а військовополонених.

Війна наближалася до кінця. Локомотиви вирушили на схід наприкінці грудня, а війна мусила припинитися в травні. Всі німецькі в'язниці були переповнені, для військовополонених вже не лишилося ніякої їжі, і зовсім не було пального, щоб зігрівати їх. І, тим не менш, туди тягли ще й цих полонених.

Потяг, у якому був Біллі Піліґрім, найдовший з усіх, що стояли на тій станції, не рухався два дні.

«Це ж хіба чекання? - озвався на другий день волоцюга до Біллі, - я ще й не так колись чекав».

Біллі визирнув у вентиляційне віконце. Всі колії були порожні, лише в найдальшому закутку станції стояв пересувний шпиталь, позначений червоними хрестами. Його локомотив прохопився бадьорим свистком. А локомотив, до якого був причеплений потяг Біллі Піліґріма, так само відповів йому. Це вони так віталися.

Хоча потяг, де тримали полонених, нікуди й не рухався, але вагони так ніколи й не відчинялися. Ніхто з них не мав права виходити аж до часу прибуття на місце призначення. Для охоронців, які проходилися вздовж потяга вперед і назад, кожен вагон був чимось на зразок окремої істоти, яка спочатку споживала харчі й рідину, а тоді випорожнювалася через своє вентиляційне вікно. Через той самий отвір ця істота вряди-годи щось промовляла, а інколи навіть горлала. Всередину поступали вода, глевкий хліб, сир і ковбаса, а назовні виходили сеча, лайно і слова.