Проклятий камінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я називаюся Семен Тимченко з-під Черкас, осавуленко.

Завів коні у стайню, а вже були йому зі двору обрік приставили, уставив у перегородах, прив'язав, насипав їсти, наложив сіна, а передше ще зложив у куті довгу спису і косматі бесаги. Потім із одної бесаги добув лук, із другої сагайдак із стрілами, а з третьої козацьку кобзу з дереневого дерева і все те біля сідла і двох пістолів, що їх мав під кульбакою, порозвішував у порядку на кілках.

Я ввесь той час водив за ним очима з великої цікавости, а як вийшов із стайні, побіг і я, ждав, чи скоро, так як інші вояки, візьме клясти і кричати до матері: «Давай, бабо, їсти!» Мати була саме на подвір'ї зі сокирою у руці і забиралася рубати дрова, бо наймита ми вже тоді не мали, а тут козак прискочив до неї, відібрав їй сокиру тай каже:

— Лишіть! Я це краще вмію!

Нарубав дров, заніс у хату, взяв дві порожні коновки і не питав навіть, де в селі криниця, бо її по дорозі бачив, та наносив води. Коли ж бачив, що мати розпалює, підсунувся і сам так скоро рознітив вогонь, що ми з матір'ю дивилися на це й дивувалися. Побачив чистий горнець, що його мати приготовила була, налив у нього воду, приставив до вогню, а як зробив те все, сів на лавці, моргає до нас весело і каже:

— Вогонь є, вода є, йно варити, коби було що! Так той Семен чемно приговорився до вечері, що мати рада була йому за цю його добрість, тож мав і пшоняну кашу з молоком і трохи шпирки до хліба найшлося — а їв наче вовк, такий був голодний.

Узяв нас відразу за серце цей козак і з кожним днем миліший був мамі. А я то його так полюбив, наче б то був мій рідний. Не був нам тяжкий, радше немало помічний. Матері коли лише міг, то помагав: дрова рубав, воду носив, хату замітав, на поле ходив, січку різав, на жорнах муку молов, що візьме, то йому під рукою горить, такий жвавий робітник, а веселий, а співає, аж у хаті любо.

Бувало візьме вечором цю кобзу свою і стане співати, перервами на струнах перебирає, що й вони аж співають, наче живі і здається тобі раз, що плачуть жалісно, так що і тобі хочеться плакати; то знову б'ють наче в радісні дзвони, або наче весела скрипка до танцю кличуть, що йно підскоч із місця; то знову шумлять тихо наче вітер у бурянах і гинуть десь далеко, далеко, наче б то аж за горами, за борами було, що вже не до вуха промовляють, але до самої людської душі, і так тобі здається, наче б щось дуже доброго й любого від тебе втікало, втікало, а вкінці зовсім утекло і вернутись не обіцяло… Моїй неньці все тоді на плач збиралося тай усе їй стояв перед очима батько бідний, самітний мандрівник у далеких поганських країнах.

— Милий Боже — каже раз мати — що там тепер мій поробляє!

— Ваш? — питається Семен і каже далі: — Ось я дурень, то я думав, що ви вдова. А де ж ваш?

— Поїхав із фірманкою, з вірменським крамом… уже тому кілька неділь буде.

— А куди поїхав? — питається козак.

— Далеко, дуже далеко, аж над Чорне Море. Козак сплеснув у долоні тай каже:

— Чорне Море! Знаю, знаю! Бував я на Чорнім Морі, ой бував! Так рік іще бував! Гей, гей, то наче моя батьківщина.

Коли ж говорив це, то наче і радість і жаль якийсь рівночасно збирав його, а очі йому жевріли як два вуглики.

— Над Чорне Море поїхав. От і дивіть, а нічого не кажете! Але де, на який бік? Бачите: Чорне Море велике, велике, як світ! А по берегах міста і села і замки, а від одних до других далеко, далеко, знову світі Білгород, Килія, Судима, Тарабозан, Синопа, Варна…

— Варна, Варна! — викликнула ненька — до Варни з купцями поїхав.

— От що, так і кажіть, до Варни! Знаю, знаю! То не там від Запоріжжя, де наш Дніпро, ані там від Волощини, де ваш Дністер до моря впадає, то вдолі, вдолі…

— Як то Дністер? — кажу я дуже здивовано, бо Дністер плив під нашим селом — то Дністер плине аж до Чорного Моря?

— Чому не має плисти?… Плине аж до самого моря, а коли б ти хлопче, вийшов тут із Кульчиць, а йшов понад беріг, а йшов і йшов і йшов… то ти до лиману, а з лиману до Чорного Моря зайшов би, ось що!

Задумався я дуже, а тимчасом мати каже: — А ви там були, Семене?

— Чому не мав би бути? Був я там, був я і далі. Де то Семен не бував із батьком осавулом і молодцями!

— Так пішки, дністровим берегом? — питаю тепер.

— Бач його! Пішки, берегом! Ще ж ти дурний, хлопчино! На чайках ми там були…

І став дуже сміятися з мене, а я вже соромився спитати, що це таке чайки, бо знав лише чайки — птахів, і чув, що осінню вибираються вони за море, але мама питається:

— А що це таке: чайки?

І ми довідалися від Семена, що чайки, це такі великі човна, жолоблені з липових колод, шкірою всередині вибивані, а довкола трощею, себто очеретом виплітані. На таких чайках і ріками і морем скоро пливе, хто знає добре веслувати.

— А що ви там робили, Семене, на Чорному морі й у Варні? — питається ненька.

— Що ми там робили? Гуляли! В гостях ми там були, гей у гостині! Лише, що нам там не були раді, ой не були, певно не були!

І тут перервав і не хотів далі розказувати, лише такий якийсь зробився, наче б його хтось відмінив. Щось йому такого з очей блимнуло, чого ми передше ніколи не бачили в ньому, так наче б у цьому козакові ще друга якась людина сиділа, але лиха і строга, а щойно тепер із печері виглянула на нас. Але це було лише хвилиночку, бо зараз потім знову був веселий.