Проклятий камінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У розмові батько оповів гетьманові про свій клопіт та журбу.

Гетьман записав собі все й обіцяв, що як буде в короля то в королівській канцелярії подбає про батькову справу.

— Сподіюся — говорив гетьман — що не довго прийдеться вам ждати королівської конфірмації на ваше вільництво. Я й королевича попрошу подбати про корисну полагоду. А треба вам знати, що король віддав королевича під мою опіку на ввесь час походу проти бісурмен. Будьте доброї думки, Максиме!

Батько веселі та вдоволені вернулися до дому. Червінця я дав батькові до переховку.

Гетьман поїхав на війну. Батько дальше були певні, що гетьман поладнає справу в батькову користь.

Але цим добрим думкам скоро мав прийти сумний кінець. Минав місяць за місяцем, а королівська конфірмація на батькове вільництво, що мала прийти на замок, як не надходила так не надходила. Підстароста став чимраз більше настоювати на батька, а мав спільника якогось мадяра-гайдука і великого колись любимця воєводи Мнішеха. Той мадяр, Ґерґей, дістався на двір іще хлопцем, а тепер у Кульчицях при підстарості сидів на ласкавім хлібі і він то ніби мав дане собі від старого пана це наше солтисівство. Тому оба допікали батькові, турбували його погрозами: або по доброму виносися, або витрясемо тебе з того вільництва, бо ми вже виграли справу на замку. Була це нечесна брехня, бо декрету не мали і навіть самі побоювалися, що таки може прийти ця королівська конфірмація. Бо довідалися вже якось про гетьманську обіцянку, хоч батько нікому не оповідали про це. Отже справи стояли так, що обі сторони боялися: батько, ану ж скривдять його? Підстароста і Ґерґей, ану ж конфірмація буде? Коли один і другий боїться, легко годитися.

— Заплатиш нам двісті золотих, а вже обіцяємо лишити тебе в спокою для любови ближнього — говорив Бжезінський.

— Нема у вас любови ближнього ні Бога, — говорили батько, — коли ви так соромно напосілися знищити мене. За гріхи мої дам сто золотих, але вже раз дайте мені спокій і на віки поквітуйте та хай вас Бог судить за мене бідного!

— Давайте ж зараз хоч би і сто, з милосердя лише годимося на таке!

Батько не мав стільки грошей, тому після довгих розмов стануло так, що батько на цих сто золотих записалися до св. Михайла, а за проволоку мусіли дати лихви цього дуката, що його я дістав від гетьмана Сагайдачного.

Мав мій батько тої зими слабий заробіток, а якось під весну року Божого 1622 виїхав до Львова з сіллю, хоч уже нерадо возив сіль, ба вже й був зовсім закинув прасільство, як то називали, але мусів їхати раз для зарібку, бо ж узяв був собі на голову такий тяжкий довг до св. Михайла, а також, щоби побачитися з вірменськими купцями, чи його де з товарами в кориснішу якусь дорогу не пішлють. Як вернувся, каже до мами якось несміло, наче боїться зажурити її: — Не буде того року великих фрахтів ані на Мадярщину ні на Волощину, а що має йти в цю сторону, то вже загодили інші фірмани. Для мене нічого не лишилося тай мусів би я хіба самбірським жидам возити віск і шкіру на сплав до Сяну. Але Жеребко виправляє за п'ять неділь валку зі Львова.

— В Туреччину! Ой, нещаслива я! — сказала мама і не дала батькові докінчити.

— А само собою, що в Туреччину — каже батько, — бо Жеребко лише з турецькими купцями веде свою торгівлю. Та не в глибину Туреччини, бо не до самого Царгорода, лише до Адріянополя й до Варни, над море. Там мають причалити кораблі з крамом Жеребка. Тому я згодився з Жеребком: гадаю, що з Божою поміччю, там і назад, зароблю по сто талярів.

Багато було плачу й голосіння дома з приводу тої батьківської виправи в дикі й небезпечні краї, аж над Чорне море.

Плакала мати, що батько пускається Бог-зна на які пригоди, плакав і я, але не тому, що їде, лише тому, що мене зі собою не хотів узяти. І так у великім жалю час минав. Тимчасом батько мовчки готовився до подорожі, а я, тоді хлопець уже доволі великий, помагав як умів.

Батько дав панотцеві на Службу Божу; вислухали ми її дуже набожно. Батько висповідався і запричащався, попращався з вуйком дяком і зі знакомими в селі.

На другий день рано, ще сонця не було на небі, а вже віз стояв запряжений, коні форкали наче на добру ворожбу та гребли землю копитами, так їм прибуло охоти й гаряча після двотижневого оброку. Батько перехрестив знаком святого хреста маму і мене, а мати його, обняв і поцілував нас обоїх, зробив бичівном знак хреста святого перед кіньми, сів спереду, луснув з батога… Вйо! Гей! Затарахкотів віз по сухій дорозі, а мені й мамі здалося, що то його ковані колеса по серці нам переїхали.

Запорожець

Небаром після від'їзду батька сталося в нас велике замішання, наче страшний грюкіт, лише що дуже невеселий. Верталися війська з турецької війни, а верталися бідні, вихуділі, обдерті й голодні, а в тій біді непам'ятні людської біди. Насамперед стала пересуватися шляхта, що повертала домів із загального ополчення. Їй спішно було до власного комина, а певно мало там хто з них бачив живого турка, бо то все зараз після хотинської потреби ще з-під Львова вернулося, не понюхавши пороху. Але за шляхтою щойно посипався справжній вояк найрізнішої зброї, ще наче мокрий від поганської, а й своєї власної крови, вкритий курявою битви, чорний від вітрів і сонця — часто хворий, часто ранений і окалічілий, а все голодний, обдертий і майже дикий. Надивився ти тоді, брате, що то війна вміє!

Всі ті вояки то переходили далі, то задержувалися. Та найчастіше бувало так, що ледве одні осядуться, а вже другі зганяють їх силоміць, так, що без брязкоту шабель і без стрілянини нераз не обійшлося. А все з гнітом і сльозами вбогого люду, бо в Польщі вояк довго був неплатний: жив із того, що йому дали, а радше з того, що сам узяв собі. Були між ними грабіжники, що не знав ти, чи то свій чи неприятель. Із татарином стояли нарівні. Де був який когут, то з'їли його; телят різали, полотно бабам видирали, зеренце жита й стебелина соломи не лишилися по них у стодолі. Таке то було польське військо. Так і в нас у Кульчицях діялося. А ця одна лише була розрада для мене, що зараз першого дня жовніри страшно збили підстаросту й гайдука Ґерґея, за те, що їх до двора не хотіли пустити, а казали їм поприставати на нас убогих селянах. Бог змилосердився, бо пішли нарешті або радше прогнано їх із цілої околиці. Коли ж прийшли гузари, підстароста з гайдуком Ґерґеєм списували для них кватири. А що наша хата була найгарніша в селі і була при ній велика стайня, то нас найперших і записали. У дворі, в якім лише підстароста Бжезінський сидів, станув гусарський підхорунжий з кількома товаришами, а на нашу хату припало три коні з одним чурою.

Пам'ятаю, було то вже підвечір, ворота нашого подвір'я були примкнені. Я сидів у хаті, коли чую хтось голосно кричить: — Гей! Гей!

Виходжу і дивлюся: перед ворітьми стоять три коні: два з них накриті цілі червоним сукном, а третій, багато менший, худий і на око дуже непоказний, а на ньому сидить юнак, у каптані з телячої шкіри, на якому шерсть була полишена, у баранячій шапці, високій і гострокінчастій, пригнутій на лівий бік. Із довгою списою, при шаблі; на плечах і при боці висять йому три ніби сакви, одна дуже довга, друга коротша, третя ніби кругла, а всі три дуже кудлаті, бо шиті з козячого кожуха.

— Гей! Гей! — кричить до мене — а відчиниш ти ворота, котюго!

Йду відчиняти, а тимчасом вийшла і мама, вже дуже лиха, червона й нахмурена, із затисненими устами, бо вже їй ті жовнірські кватири були доїхали до живого і так нас знищили, що і хліба сухого нераз не було, що пам'ятаю, мама звичайно говорила:

— Прийшов один, узяв сукману, прийшов другий, узяв сорочку, прийде третій, то хіба шкіру зідре з нас!

Але цей новий гість у телячім каптані якось так не виглядав, наче б нас із шкіри мав лупити. Хоч мене перед хвилиною назвав котюгою, тепер кивнув мені головою й усміхнувся весело, зіскочив із коня, зняв шапку, вклонився гарно мамі, поцілував її в руку і сказав:

— Слава Богу! Дай Боже здоров'я пані-матко!

Коли так зняв шапку і чемно нас поздоровив, ми обоє лише губи розняли зі здивування, бо той чоловік мав цілу голову обголену, а на чубку лишився йому тільки довгий жмут волосся, ніби коса заплетений, а той собі завинув аж поза вухо.

— А тебе як кличуть? — питається мене цей козак.

— Івась — кажу і питаюся: — А вас як?