Буря в склянці води: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А може, візьмемо? — запитав Пріслі. — Все одно той старий тепер наш спільник.

— У розвідці є тільки один спільник — випадок, — відповів йому суперрозвідник і надовго вимкнув внутрішній голос.

— Хоч дівку пожаліймо.

-— А це вже ідея: Фіфі багато знає і може нам прислужитися. — Бонд зупинив машину, вхопив дівчину під пахви і втягнув усередину.

— Рятуйте, мій шеф згорить! — репетувала Фіфі.

— А чому ви самі цього не зробили? — чемно запитав Бонд.

— Я бігла, щоб покликати на допомогу.

— Далеко?

— В місто.

— Чудово! Ми вас підвеземо, і ви це зробите набагато раніше.

Але не встиг Бонд розігнати машину на повну швидкість, коли з-за рогу вискочив якийсь чоловік й націлив свою зброю на водія.

— Гей, таксі! — вдаючи з себе тверезого, погукав Джовані Джовіні. — Мені треба до міста!

А що швидкострільна зброя була покладена в багажник, то містерові Бонду нічого не залишилося, як підвезти подорожнього.

— Долар за кілометр, — пожартував він.

— Сі! (Себто згоден!) — сказав Джовіні. — Тільки з твоєї кишені.

А савана горіла, диміла. На перший погляд пустельна й сонна, вона раптом ожила: галасували птахи, не знаходячи своїх гнізд; обійняті жахом, мчали антилопи; стугоніла земля від копит зебр, що чимдуж тікали; перелякані леви грізно рикали… Тільки Ганс не боявся нічого, йшов собі джунглями вперед і вперед. За ним плелося двадцять носіїв, а у хвості колони крокувала вперта Берта. Пуціс Цього разу виконував нові обов’язки. Він гасав по ящиках, Що підносилися над головами носіїв, і пильно наглядав, Щоб ніхто з носіїв не зіпсував рядів, щоб усі йшли в ногу.

Але раптом сталося лихо. Опівдні, коли задуха була така, як у добре натопленій лазні, Ганс почув шум, не передбачений жодною інструкцією. За хвилину всі його носії вже лежали, мов мертві, а кілька важких ящиків придавило Пуціса. Великий розвідник кинувся рятувати свого друга і ненароком доторкнувся до руки тубільця, який помирав: вона горіла вогнем, але дрижала, мов від холоду.

— Отрута! — зрозумів Ганс, та було пізно. За кілька хвилин усі носії вже були на тому світі, а Пуціс, кульгаючи, лизав рани й жалібно скавулів.

Та, як кажуть, біда йде, за собою другу веде. Раптом Берта вхопила за руку шефа і, показуючи пальцем, зовсім не по-військовому запитала:

— Гансе, а… а чому гілка он того дерева рухається?

— Люба, мені здається, що це не гілка, а величезний удав. — Ганс схопив гвинтівку, та раптом розгубився: — Стривай-но, а де його голова?

Гілка рухалася й рухалася, а голови не видно було. Поки влучний стрілець її помітив, було вже запізно: удав упав на Пуціса і стис його залізними обручами своїх м’язів…

Ганс прицілився, заплющив очі і пальнув. Усю обойму вгатив у плазуна. Вдруге зарядив гвинтівку. Втретє… І коли розплющив очі — панувала тиша, незвичайна тиша, тому він дуже сміливо запитав:

— Берто, ти жива?

— Жива.

— Удав живий?

— Живий.

— То в кого ж я стріляв?

— Шефе, я боюсь вимовити це ім’я, але від вашої влуч ності відгонить зрадою батьківщині…

Від цих слів Ганс умить похолов і огледівся. Удава вже не було, жодна гілка довкола не хиталася, а Пуціс… Бідолашний Пуціс! Його треба було поховати й на салют в його честь зіпсувати ще три патрони.