— Так… Я подумав… ви там нікого в квартирі не залишали?
Перед очима в Аспірина промайнуло жалібне Оленине обличчя — як вона дивиться вслід авту…
— Дівчинка… — пробурмотів він.
— Дівчинка ваша тут, я її до себе забрав… у будку… А там… то викликати міліцію?
— Викликай! — гримнув Аспірин. — Одразу треба було!
«Кінець розмови», — висвітила трубка.
Біля під’їзду стояла міліцейська машина і швидка допомога. І юрба цікавих — як же без них.
— Олексію, це у вас?
— Що сталося?
Із дверей парадного саме виносили ноші, накриті простирадлом. Першої миті Аспірину здалося — все, труп. Потім він розгледів жовтувате, заляпане кров’ю лице. Труп напівголосно лаявся і стогнав.
— Це ваша п’ятдесят четверта?
Двері в квартиру виявилися відчиненими, на порозі стояла Олена, і вона зовсім не здавалася переляканою. Навпаки, усміхнулася, побачивши Аспірина:
— А тут таке було!
Килимок перед дверима був посиланий чи то стружкою, чи то тирсою. Висвердлили замок?
Двері відчинилися. Виглянув круглощокий міліціонер:
— Ви господар?
— Я господар, що сталось?
— Увійдіть…
Аспірин увійшов — і мало не знепритомнів. Передпокій був заляпаний кров’ю. Кров на дзеркалі, на підлозі, на стінах, на меблях… Олена стояла поруч, нітрохи не бентежачись.
— Забрали б дитину, — буркнув мент. — Все-таки…
— Йди на вулицю, — сказав Аспірин гумовими губами.
— Я там цілий день товклася, — огризнулася Олена. — І чого я тут не бачила? Ну, кров…
Аспірин упіймав погляд мента.
— Сучасні діти, —пробурмотів сипло. —Фільми, ігри… кров…
— Документи, — зажадав мент нелюб’язно.
Аспірин відшукав у куртці водійські права. Мент вивчав їх довго і докладно, скептично супився, ніби не бажаючи вірити, що документ справжній.
— Документи на дитину є?
Аспірин ледь не завив. Переглянувся з Оленою (та посміхалася). Знайшов у сумці свідоцтво про народження, запаяне в ламінат. Мент і його уважно вивчив.
— Документи на квартиру?
— Що тут сталося? — сказав Аспірин трохи голосніше й ледь тонше, ніж хотів би. — Що тут, у мене в квартирі… що трапилося?