Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— За скільки люблять?

— Там вже домовишся. Онде двері.

— Жінка прєлюбодєйна є скудєльним сосудом дияволовим, — підсумував Григорій, засмикнув полотняну завісу, що відділяла спальну нішу від кухні, і заплющив очі.

— Нужник[13], а ще на щось пнеться, — почув буркотіння служниці. — Тьху на тебе!

Він не образився на кухарку Його зовсім не цікавило, що думає тутешнє жіноцтво про його статки. І що воно думає взагалі. Він був міцно переконаний у тому, що уся сукупна мудрість населенців цього дому навряд чи змогла б йому прояснити щось суттєве про суперечку між передвічною Софією й тим багатоликим тілом, яке вміло бути і Кромом, і Карною, і всім темним поріддям Хаосу.

— Буде до тебе пропозиція, буде! — Гречик погрозив співрозмовникові вказівним пальцем. — Але маєш, Павлику, тримати язика на короткому ланцюжку.

Вигилярний, у якого від випитого вже крутилося перед очима, лише ствердно ворухнув бровами. Спека і міцний алкоголь зробили свою спрощуючу справу, і бесіда, врешті-решт, зійшла на довгий монолог професора, організм якого виявився надзвичайно стійким до магії зернових спиртів.

— Я ще за старих часів передбачив такого як ти, — вів свою застільну лекцію Гречик. — Якщо тебе не випередять…

— Хто?

— Хто, питаєш? — немов зійшлися стулки невидимої брами і сховали всі накреслені на професорському обличчі емоції. — Дід Піхто. Думаєш, ти наймудріший? Ти копаєш. Інші теж копають… Як ти там назвав свою доповідь? «Італійське відлуння в творчості Сковороди»?

— Л-луна.

— Що?

— Не «відлуння», а «луна».

— Зрозумів. Я, до речі, маю у бібліотеці книжку Пахльовської «Civilta letteraria ucraina». Якщо не помиляюсь, там щось є про це. Про Візантію, про Італію, про Сковороду… Читав?

— Читав.

— А Ушкалова про італійські образки в літературі українського бароко?

— Також читав… Але в-ви казали пр-ро тих, які теж к-копають. Хто копає? Що в-вони копають?

— Хто… Що… Тобі все треба знати?

— Так.

— Знання примножують печаль.

— ?..

— Колись дізнаєшся, прийде час, — запевнив старий, закашлявся і потягнувся за пляшкою. — Гха. Про все дізнаєшся. Гха. Може й не радий будеш, що дізнався. А щодо тих, хто копає… Людина завжди лишає після себе щось таке, що при бажанні можна викопати… Завжди! — Гречик вихлюпнув віскі. Четвертина його попала до склянки, три чверті звивисто розтеклося столом і пропало між дошками. — От зараза! — засмутився професор. — Не та вже тепер рука…

— Так що к-копають?

— Те, що треба, те й копають, — стулки незримої брами трималися міцно. — Ти про своє знай.

— Але ж ви н-на щось н-натяка… натякаєте.

— А якби й так?

— Так хоч-чу ж з-зрозуміти.

— А ніби не розумієш? — професор тяжко зітхнув. — Не розумієш, ні?

— Ні.

— Я тобі, чоловіче, кажу про внутрішні речі. Є речі зовнішні, а є внутрішні. Відкриті і закриті. Для всіх і для обраних. Не будеш із цим сперечатися?

[13] Нужник — жебрак.