Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти про що?

— Про тотальний цинізм.

— Ну добре… — пом'якшав Гречик. — А звідки вийшла інформація про ту знахідку? Якщо не секрет, зрозуміло.

— Та який там секрет. Від італійців. У нас позаминулого року була наукова конференція, я там познайомився з одним венеціанцем. Він займається історією європейського гностицизму.

— Як називається?

— Франческо Бернарді.

— Він масон?

— Ми з ним такі речі не обговорювали.

— Дарма.

— Це було б некоректно.

— Кажуть, що їхні того не приховують.

— Не знаю, — здвигнув плечима Вигилярний. — Маю у цьому сумнів. Все ж таки Італія — країна католицька…

— А, точно, в них отой скандал був, з тою ложею, як її…

— «П-2». Це на початку вісімдесятих було. Багатьох масонів тоді вигнали з армії, поліції, державної служби.

— Так, маєш рацію, — погодився Гречик і після довгої паузи, що її Вигилярний відніс на рахунок специфічного стану, у якому перебував професор, запитав: — А до цього ти Сковородою цікавився?

— Цікавився. До матеріалів тої конференції я підготував свою доповідь «Італійська луна у творчості Григорія Сковороди». Доповідь переклали італійською і опублікували ще до конференції у збірнику матеріалів, якого розіслали усім запрошеним. Франческо прочитав її і згадав, що зустрічав прізвище Сковороди в архівах італійських лож вісімнадцятого століття. Він зробив звідти виписку. На тій конференції, де ми з ним зустрілись, подарував цю виписку мені.

— Поталанило тобі.

— Не без того.

— А чому взагалі зацікавився Сковородою? Тема не з популярних.

— Я вважаю, що традиційні погляди-підходи до цієї постаті вже не працюють. Як ми звикли: народний філософ, ходив босий селами, грав на сопілці, проповідував сердечну науку…

— Але ж так і було: ходив босим і грав на флейтузі.

— Те, що Сковорода з потом і кров'ю із себе вичавлював, вони культивують.

— Кожний шукає те, що йому близьке і зрозуміле. Наші інтерпретатори здебільшого люди аграрної цивілізації.

— От я і кажу: погляди цих людей вже не захоплюють уяву нових поколінь.

— Це не «погляди», дорогенький, це так звані операбельні гуманітарні міфи. Колись вони, як ти кажеш, захоплювали. А тепер не дуже. Тепер багато що зі старого-доброго міфічного запасу захоплює не так, як колись. Так що, усе взяти і віднести на смітник?

— Якби отой ваш «старий-добрий запас» сидів собі на задній лаві й не перся на посаду єдино правильного вчення… Але ж погляди з того вашого «запасу» домінують всюди — в академічному середовищі, школі.

— Най собі домінують. Для того ж їх і створювали. Ти ж науковець, історик, маєш це розуміти. Академічне середовище консервативне. Шкільне — тим більше. Особливо в гуманітарній сфері. Так завжди було, так завжди буде. Ти ж не відбиратимеш у дітей казок лише тому, що існування Котигорошка суперечить законам антропології?

— Я не про те.

— А про що ж тоді?

— Світ змінився.