Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дочка, — підтвердила дівчина. В її світлих очах була настороженість і ще щось. Вона дивилася несподівано твердо і напружено, немов штовхала в бік гостя невидимий таран.

«Невже я виглядаю на злодія?» — здивувався Вигилярний, а вголос запитав: — Геннадій Романович ще не встав?

— Ще спить, — підтвердила руда, не відводячи свого таранного погляду від очей Вигилярного. — Я спішу, вибачте. Не встигну приготувати вам кави. До побачення.

— Жодних проблем, — широко усміхнувся гість. — Сподіваюсь, що побачимося!

Дівчина вибігла з будинку, коротко гримнувши дверима.

«Різка якась у професора спадкоємиця. Непривітна», — підсумував Вигилярний і рушив шукати кавоварку.

Після кави його попустило. Нудота залишила засідку, відступила далеко-далеко, і відразу прокинувся апетит. Вигилярний з'їв кілька шматків холодної шинки, ще додав кави і вирішив все ж таки потурбувати професора.

«Зрештою, вже одинадцята, — він звірив свій годинник із хронометром на екрані сотового. — А він ще спить, байбак старий. Єхидна йому, певно, сниться. Та, що всілася одною дупою одночасно на всіх шляхах. Пусте люди кажуть, ніби сон алконавтів глибокий і недовгий».

Вигилярний піднявся на другий поверх, підійшов до зачинених дверей і обережно постукав по лакованій деревині. Жодної реакції. Він привідкрив двері і побачив на підлозі недбало кинуті книги. Коричневі томики Брокгауза і яскраво-сині Ключевського. Це його здивувало і він наважився увійти до кімнати. Професора там не було. Постіль розкинули, книжкову шафу відсунули від стіни. Книги попадали на підлогу. Плінтуси були зірвані. Одну з дошок підлоги виламали. Її уламок стирчав, немов корма тонучого «Титаника».

Враження було таке, що в будинку зробили швидкий і брутальний обшук.

«Так от що то були за звуки!» — здогадався Вигилярний. Він згадав реакцію дівчини на його появу. Тепер йому стало страшно. І зимно. Немов йому на плечі хтось накинув змочену у крижаній воді ганчірку.

Він рушив кімнатами. Гречика ніде не знайшов. Проте й нових слідів обшуку теж не побачив. У дворі нікого не було. Вигилярний скинув з себе похмільну неквапність наче домашній халат. Його рухи набули впевненості і швидкості. Він пройшовся вздовж паркану, обстежив щось схоже на старий курник і заглянув до невисокої прибудови, яка здалася йому гаражем. Там виявилась невелика майстерня з токарним верстатом і фрезою на масивній станині. Біля стіни були складені дубові дошки, паркетини і обрізки труб. На стіні висіли сокири, пили, ланци. На полицях під стелею стояли блискучі шереги банок, пляшок і закоркованих склянок. Зі стелі звисало мотуззя.

«Старий тут щось майструє, — припустив одесит. — Має рукодільне хобі». Його очі тим часом призвичаїлись до напівтемряви і побачили те, чого їм, напевне, краще було б не бачити.

Крижане відчуття на спині Вигилярного миттєво перетворилося на потічки поту. За верстатною станиною він побачив босі ноги немолодої людини з широкими, наче набряклими, ступнями. Кілька хвилин він не міг відірвати погляду від кривуватих, недбало обрізаних нігтів. А коли відірвав, то помітив, що плита фрези залита рідиною, яка у непевному світлі здавалася масною і чорною. Тирса на підлозі також набрякла темними грудками. Він вже знав, що саме побачить, якщо загляне за фрезу.

«Треба тікати звідси», — зрозумів Вигилярний. Руда залишила його живим. Отже, призначила його тим терпилою, на якого спишуть убивство професора. Він прислухався. Надворі рипнула хвіртка. Потім почулися голоси. Вигилярний похапливо обдивився навколо. Зліва він зауважив вузький прохід, який, судячи з усього, вів до приміщень особняка. У проході виявились стрімкі бетонні сходи, котрі вели униз, до оббитих фарбованою бляхою дверей. Він посмикав. Судячи зі звуку, зсередини двері були замкнуті якоюсь брязкітливою засувкою. Він зрозумів — цей прохід невдовзі перетвориться на пастку.

Тим часом звуки, що линули з двору, стали виразнішими. Там перемовлялися люди. Хтось віддавав розпорядження, зміст яких чомусь не доходив до охопленої панікою свідомості Вигилярного. Уява компенсувала проблеми сприймання, малюючи бригаду ментівських оперів, що оглядають помешкання покійного Гречика.

«Підставила, ментів викликала… От сучара!» — він сильніше смикнув фарбовані двері. Йому здалося, що невидима засувка піддалася його напорові. Зачепив пальцями за край дверей і відчув, як гостра бляха ріже йому пальці. Але вибирати не доводилось. Вигилярний сильно потягнув двері, залізяка відірвалася, як йому здалося, з гучним тріщанням. Він ледве не впав. Відчув біль у порізаних пальцях.

«Тільки б надворі не почули!» — попросив він незнані вищі сили.

За дверима зависла непроглядна темрява. Він навпомацки рушив уперед. Несподівано під рукою замість шерехатої стінки опинилося щось гладеньке і з виступом посередині.

«Вмикач!» — намацав важельок і увімкнув світло. Він стояв посеред довгого цегляного коридору. Його освітлювала гола жарівка, що сиротно висіла на скручених дротах. У дальньому кінці коридору були ще одні двері. Третій вихід з коридору — і теж зачинений — знаходився поряд з Вигилярним, у правій стіні. Треба було вибирати. Він спробував зорієнтуватися. Згадав розташування майстерні, сходів і коридору. Виходило, що бічні двері ведуть до цокольних комор особняка і потім, швидше за все, до кімнат першого поверху. Але туди вже могли зайти менти. Тому Вигилярний рушив до торцевого виходу. Ці двері були значно міцнішими за бляшані. Їх зварили із триміліметрового листового металу і спорядили врізаними замками. Вигилярний уважно придивився до замкових шпар: у нижній побачив колодку циліндричного замка, у верхній — сейфовий «брісоль».

Колись, сам не відаючи навіщо, купив брелок з набором гачків-відмичок. Тепер кримінальний сувенір міг його врятувати. Він вийняв його зі шкіряного футлярика.

«Ніби й відмінна сталь, — оцінив Вигилярний. — Оцей гачечок, здається, джентельмени удачі називають  „люською“. А цей — „карпичем“. Якось так…»

Він вставив «карпича» у нижню шпару. Натиснув, провернув, відчуваючи як інструментальна сталь долає опір м'якішого заліза, зрізає латунні виступи колодки. Почув клацання.

«Віват!» — привітав цей успіх.

Сейфовий замок протримався значно довше. Між спробами його зламати Вигилярний прислухався до зовнішніх звуків, але нічого подозрілого не почув. Коли двері нарешті відкрились, зауважив запах ацетону. За дверима виявилась невелика комора, третину якої займала старовинна платяна шафа. На підлозі хтось залишив скляні уламки великого бутля. Вигилярний відразу зрозумів, що в це приміщення давно ніхто не заглядав. На підлозі, на уламках, на різьблених завитках шафи спочивав товстий шар незайманої пилюки.

Вигилярний оглянув заґратоване віконце і вирішив, що використати його для втечі не вийде. Ґрати можна було зламати, але годі було сподіватись зробити це без великого шуму. Він вже хотів вертатись до коридору, але щось змусило його ретельніше обдивитись шафу. Може, згадав фільм про Нарнію, а може, якийсь інший спогад підштовхнув його до цього допотопного гардероба, котрий навіщось запроторили до підвалу й захистили від сторонньої цікавості металевими дверима.

Григорій насторожено йшов Львовом. Він не любив міст з їхнім скупченим, підлуватим і злим від тісняви людом. Села були йому зрозумілішими. Вони жили теперішнім, від врожаю до врожаю. Їхнє єство не містило хитрих стратегій. А в містах він кожну хвилину перебування відчував, як пульсує в їхньому містичному серці невидимий далекосяжний задум. Як живе своїм химерним і схованим від посполитих життям корислива необхідність, завдяки котрій ті міста й виникли. Необхідність, яка ховалась у містичному серці Києва, мала відчутний торговий сенс. Київ почався як базар на подольському березі, продовжився як базар і продовжував жити як базар. Усім його святим церквам та монастирям не ставало сили, щоби молитвами і схимами перепризначити ту його барижну долю. Необхідність Санкт-Петербурга визначила воля однієї людини. Він народився схемою і жив як схема. Геометрично правильна порожнеча площ домінувала над будинками, раділа свіжому снігові і бажала парадів. Необхідність Львова здалась Григорію іншою. Воля князя-засновника вже давно не владарювала над його кам'яницями, як над невськими набережними воля Петра. Ринки і фарні майдани, де продавали і купували все, чим торгували Європа і Азія, також впливали на призначення міста Лева не так фатально, як на ту метрополію, що обсіла Печерські пагорби. Палаци і будинки Львова притискалися один до одного, наче вартові, злютовані зовнішньою загрозою. Мешканці галицької метрополії жили під напруженим і підкресленим захистом нагромаджених за довгі століття кам'яних стін, насторожених веж та насуплених брам. Львів, як і Пресбург, був передусім фортецею, створеною для протистояння зайдам і кочовим демонам. І Григорія як сповідника мандрівного духу степів він за свого не визнав і не прийняв як частину свого буття. Сковорода знав, що скоро залишить цю напружену підкарпатську фортецю і критично наблизиться до Отця Міст — Риму. Йому кортіло відчути ще й ту щасливу необхідність, на котрій звитяжець Ромул побудував Вічне місто. Він давно марив Італією і долав холоднечу ранньої львівської весни мріями про спекотні доторки апенінського сонця.

Над львівськими вежами і куполами тим часом збиралися хмари, і Григорій все частіше кидав оком на небо. Йому розповіли, що минулого літа блискавка дощенту спалила карету, в якій їхала до сповіді дружина місцевого патриція. Це сталося у самому середмісті, ледь не на Ринковій площі. Патриціанка, подейкували, вціліла лише завдяки своїй побожності та заступництву святої Агнеси, іменем якої її охрестили передбачливі батьки. Грози у березні були рідкістю, але для караючих сил, як відомо, немає нічого неможливого.

«Бугало огненний за вищою несповідимою волею навідав сього нєвострєпєтавшего душею і припинив його обтяжену гріхами тілесну натуру», — знову лунав у його голові незабутній голос Начитаного. Слова гупали у скроні, немов молотки масонських майстрів. Небезпека була зовсім поруч. Небезпека нависала, як хиткі балки проламаного купола, як тесані брили викришеного склепіння. Небезпека, небезпека, небезпека. Він відчував, що львівські кам'яниці відмовляються захищати його від небесного бугала, але все одно обирав для подорожі найвужчі вулиці, ризикуючи потрапити під зливу помиїв.

На Руській до Григорія підкотився жебрак. Брудний, лахмітний, череватий. Загундосив: