Клеркенвельські оповіді: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Маґа обожнювала його історії про далекі світи. Розповідав він їй про людей, що мали по одній лише нозі, яка зате була настільки велика, що коли вони лягали відпочивати, тінь від неї накривала все тіло. Він описував їй дітей Ефіопії, які мали біле волосся, й жителів Ормуза, де було так спекотно, що яйця в них звисають аж до колін. Ґілберт бачив гору, сім миль заввишки, на якій знайшов спокій Ноїв ковчег. Бачив він і колодязь на узбережжі Індії, вода в якому щогодини змінювала свій аромат і присмак. На Суматрі бачив він базар, де торгували живими дітьми як їжею та вважали їх найкращими і найсолодшими в усьому світі.

Зараз вони були вже майже у верхів'ї ріки, а по сусідніх стернях усе ще паслася худоба того села. Пшеницю та жито було посіяно, а посеред поля стояла величезна дерев'яна статуя Святої Діви, щоб урожай був гарним. Кок Бейтман, мірошник, молився навколішки перед нею.

— Розкажи мені, — попрохала Маґа, — про найдивніший народ у світі.

Шкіпер на мить відволікся на черговий поворот ріки, яка тепер несла свої води на північний захід, до лісів.

— Жителі Кафолоса вішають своїх друзів на деревах, коли ті вмирають. Кажуть, нібито краще, щоб птахи, янголи Божі, їх з'їли, ніж земляні хробаки.

Маґа уважно слухала.

— На іншому острові, Тракода йому ймення, люди їдять м'ясо змій. Вони мешкають у печерах та не розмовляють, а шиплять, подібно до змій.

— Хіба ж таке можливо?

— Усе може трапитись під місяцем.

— Як каже Гендінґ.

Вони посміялися з цього. Фраза «як каже Гендінґ» чи «згідно з Гендінґом» була популярною в Лондоні, і означала вона певне відсилання на великий розум чи мудрість. Найулюбленішими виразами були «Мертві не мають друзів, як говорить Гендінґ» разом із «ніколи не кажи ворогові, що твої ноги болять, «гідно з Гендінґом» та «як каже Гендінґ, поділись із близьким своїм». Маґа опустила руку у воду.

— Чи тобі відомо, як спіймати рибу голими руками? — запитав у неї шкіпер. Вона швидко прибрала руку, нібито її спіймали на гарячому. — Береш шафран і ладан, змішуєш їх. Потім наносиш отриману пудру на палець із золотим кільцем.

— На цей?

— На цей. Потім опускаєш у воду палець з обох берегів ріки, і риба припливе до тебе в руки.

— Хіба ж це може бути правдою, Ґілберте?

— Хто вчиться змолоду, той ніколи не забуде тієї науки.

— Як каже Гендінґ.

Шкіпер почав наспівувати, поки баржа пропливала під дерев'яним мостом, здається дуже старовинної конструкції:

Він доспівав і почав насвистувати якусь мелодію. Вони проплили повз іще один млин, на західному березі; там утворився маленький ставок, на поверхні якого час від часу з'являлось яскраве пір'я качок, що пірнали у воді. Драго, йомен каноніка, спав там неподалік. Ґілберт почав розповідати Мазі про людей, які не мали голови, чиї очі та роти росли в них просто на спинах; розповів він і про людей, чиї вуха такі великі, що метуть землю. Ще в Африці існувало таке плем’я карликів, які харчуються лише запахом диких яблук; коли вони подорожують і лишаються без того запаху, вони вмирають. У землях Пресвітера Івана є море з однієї лише гальки та солі, в якому немає навіть краплі води; в нього є такі самі припливи та відпливи, як і в усіх інших морях, проте ніколи не буває на ньому штилю. Існує й така далека-предалека країна, в якій завжди панує суцільна ніч; жоден із сусідів не насмілювався завітати туди через жах перед темрявою, проте до них доносилися голоси людей з тієї країни тіні, а також передзвін бубонців та іржання коней.

— Але ніхто не знає, який вигляд мають люди, що мешкають у тій країні.

— Та, мабуть, такий точно і в жителів Лондона. В нас теж так темно буває. Наприклад, учора вночі був такий туман, що я взагалі не в змозі була щось побачити.

Вони тим часом підпливали до святого джерела Чада; багато пілігримів заходили та виходили із маленької кам'яної каплиці. Ґілберт помахав їм рукою. Хтось відповів йому на вітання, а одна молодиця підняла свого костура. Джолланд, чернець із Бермондсі, молився вголос і перебирав чотки, стоячи позаду неї.

— Важка дорога на небеса, — сказав Ґілберт.

— Сама дивуюсь, як це ви іще туди не запливали.

— О ні, ніхто зі смертних не увійде туди, хоча багато хто намагався. Ріки Раю течуть так бурхливо й несамовито і беруть витоки в таких місцях, що жоден корабель не зможе їх подолати. Вода реве так гучно, що не почуєш, як тебе кличе хтось із твого ж корабля. Багато хто загинув через втому від боротьби зі скаженими хвилями. Багато хто оглух у тому шумі вод. А хтось просто випав за борт і пропав.

— Чесне життя скоріше привело б їх. туди.

— Так говорять, Маґо. Та хто зможе залишитися доброчинним на цій грішній землі?

Вони пропливли повз церкву Святого Панкраса, де лежав вівтар Августина, та зараз наближалися до залишків давнього лісу тих місць; дикі горобини та анемони росли там удосталь. Мешканці Лондона і досі приходили сюди за лісоматеріалом, тому ліси вижили лише на північних висотах. На мить здалося, ніби у воді проплила колода; проте коли шкіпер наблизив судно до неї, він гучно викрикнув: «Агов!» — виявилось, що в кількох ярдах від баржі у воді був чоловік. Шкіпер орудував жердиною і хутко опинився біля тіла, щоб витягти його з води на борт. Хлопчина з корми швидко перестрибнув через мішки з вугіллям, щоб краще роздивитися несподівану знахідку. Маґа та Ґілберт пильно вдивлялися чоловікові в обличчя. Потім вона перехрестилась і почала читати молитву:

— «Упокій, Господи, душу новопреставленого раба Твого».

Раніше того ж дня, тієї самої миті, коли призахідне проміння сонця освітило ліси Кентістоуна червоним, Томас Ґантер їхав верхи поміж дерев. Його мучила цікавість щодо листа, в якому так багато обіцяли, проте нічого конкретного не було зрозуміло. Може, його сам Майлз Вавасюр відправив? Чи то був Бого-пристав, готовий розповісти більше? Ґантер нахиляв голову під гілками, а копита його коня видавали глухий звук, ступаючи по сухій землі. Почався дощ, краплі залопотіли по листю й папороті, а він усе їхав у тіні, зрідка потрапляючи на просвіти в деревах. Лапи туману тяглися через хащі та галявини того великого лісу, а лагідний спів птахів нагадував Ґантеру про «оселю благодаті», як про неї писав його улюблений поет. Вільям Ексмю чекав на нього під старим дубом. Під плащем він ховав кинджал і вихопив його відразу, як почув стукіт копит. Коли кінь уже мало не пройшов повз нього, він вистрибнув із криком «Хо!». Кінь здибився та скинув Ґантера на землю. Ексмю поранив тварину, й кінь з іржанням понісся геть.