Клеркенвельські оповіді: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гібон втрутився у допит: він дивився просто на стіну над головою Клариси.

— Але кажуть, що вночі ти розмовляєш із духами.

— Отже, бідолашна жінка, яка промовляє слово Боже, має бути засуджена як відьма?

— Скажімо, так, — відповів сквайр, — ти каламутниця, через яку прості люди розносять дурні плітки.

— Чи це плітки, коли я прошу людей зізнатися в своїх гріхах і молитися, прохаючи милосердя в Судний день, що наближається?

— Який іще суд? — єпископ натягував рукавички з білого козеняти, щоб за допомогою цього ритуалу позначити свою роль disputator'a..[93] — Ти не сповна розуму, дівчино.

— Кажу вам, мілорде єпископе. Відчистіть своїх овець од струпів, інакше хворобу підчеплять інші.

— Ти що, кидаєш погрози мені в обличчя?!

— Настав час складати каміння.

Єпископ плюнув на холодну підлогу.

— Бачу, твоя болячка сповнена гною, чернице.

— Отже, вона допоможе розрізнити між хворим плодом і здоровим.

Гібон Магфельд увесь цей час очей із неї не зводив. Чи насправді її хтось надихає, чи вона просто прикидається? Але з якою метою? Невже вона й справді має дар пророцтва чи то просто різдвяна дитяча гра? Ніхто ж не повірить, що проста черниця сперечатиметься з єпископом Лондонським, не маючи при цьому внутрішньої сили — чи то наданої їй згори, чи то з іншого боку — незрозуміло. Черниця ставала все цікавішою для сквайра. Його двоюрідна бабуся Амісія теж казала, що в неї дар пророцтва — це було під час правління Едварда III. Вона вдягалась у білу туніку й чорний каптур і щотижня міняла взуття; себе вона називала «Жінкою, вдягненою в Зірку Морську», і зокрема, передбачила поразку французів під Пуатьє і те, що Англія здобула контроль над Аквітанією чотири роки по тому. Спочатку родина її почувалася ніяково, а потім узагалі жахалась її зазіхань на Божественну благодать, але сам король привітав її завзяття у державній справі. її брат, батько Гібона, відвіз її до свого дому на вулиці Хозьєр-лейн, де всупереч усім законам і розпорядженням Церкви, вона проповідувала жінкам того району. «Ми всі рухаємося до світла, — казала вона, — але не знаємо, що воно таке». Поведінка а ставала все більш дивною. Вона пудрилася, рум'янилась і вищипувала зайве волосся; щоп'ятниці і щонеділі вона їла тільки травичку і пила тільки джерельну воду; по вулицях її возили у візку для добрива, а вона викрикувала, що рани її гріхів згнили в її нутрощах. Згодом її визнали божевільною та відправили до психіатричної лікарні, де вона й померла від пухлини внутрішніх органів.

А тепер перед Гібоном Магфельдом стоїть молода черниця, схрестивши на грудях руки, наче втілення покірності.

— Ти смиренна, наче дівчинка, Кларисо.

— Я маю страждати, як уже страждала колись, сер, і я страждатиму заради Господа нашого.

— Плюс тобі за смиренність, — єпископ почухав ліву щоку пальцем рукавички. — Закуйте її. Нехай сім років не бачить своїх ніг. Вона богохульниця.

— Якщо це богохульство — промовляти слово Боже, то я визнаю провину. Можете підвісити мене за п'яти, але це ваш світ стане з ніг на голову.

— Невже в тобі ще залишилась жовч? Навіщо ти там мурмотиш?

— А що мені ще залишається робити, крім як плакати, у цьому смертному житті? О мілорде єпископе, ви насміхаєтесь над нещастям цього світу, коли кажете: «Над ланами Вавилонськими сиділи ми й плакали, думаючи про тебе, Сіон». Я чула, як ви бурмотіли це з кафедри.

— За це зухвальство тебе відшмагають батогом, чернице.

— Богові до вподоби покарання. Бог живий, і я гратиму перед Ним у своїй в'язниці. Господь уже покарав мене прутом любові, і плач мій — пісня моєї любові до Нього.

— Ти тут розмовляєш про в'язницю, але останніми днями, Кларисо, ти пересувалася містом, наче злодій в ночі.

— Вчителі правди мають бути обачними у своїх висловлюваннях.

— У тебе розпусний язик.

— Обережніше, мілорде єпископе, у вас немає влади. Утім, можете плакати, що ви такий безплідний і безжальний. Старі мерзенні й важкі гріхи Лондона оточили вас. Ви маєте повернутися до Бога.

Єпископ зробив жесТ, наче хотів ударити її, але Гібон Магфельд знаком заспокоїв його.

— Зніми покривало, Кларисо, — дуже чемно попросив її сквайр. — Покажи нам своє обличчя.

Вона неохоче підкорилася.

Коли вона зняла покривало, вони побачили, що обличчя в неї бліде, наче мигдаль, очі широко розкриті, губи трохи розімкнеш.

[93] Дослідник (лат.).