Жінка у білому (на украинском языке): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Готель, де ми зупинились, був переповнений, і нас не змогли поселити на одному поверсі. Моя кімната була на другому поверсі, а Песчина — наді мною, на третьому. Вранці п'ятого дня я пішов нагору дізнатись, чи вже готовий професор. Я ще не ступив на останній східець, коли побачив, як його двері прочинилися зсередини — їх притримувала тонка нервова рука (не рука мого друга). Водночас я почув Песчин голос — він говорив схвильовано, але тихо, своєю рідною мовою:

—...я пам'ятаю ім'я, але я не впізнав цього чоловіка. Ви самі бачили в театрі — він так змінився, що я не міг його впізнати. Я відішлю ваш рапорт — більше я нічого не можу зробити.

— Більш нічого й не вимагається, — відповів другий голос.

Двері відчинилися ширше, і з Песчиної кімнати вийшов русявий незнайомець із рубцем на щоці — той самий, що тиждень тому їхав слідом за графовим кебом. Він мені вклонився, коли я ступив крок убік, щоб його пропустити. Обличчя його було мертвотно-бліде, й він міцно тримався за перила, йдучи вниз східцями.

Я відчинив двері й увійшов до Песчиної кімнати. Він лежав, скулившись якось химерно, в куточку дивана. Коли я підійшов до нього, він неначе аж сахнувся від мене.

— Я потурбував вас? — спитав я. — Я не знав, що у вас сидить ваш приятель, поки не побачив, як він вийшов од вас...

— Ніякий він мені не приятель! — нетерпляче урвав мене Песка. — Сьогодні я його бачив уперше і востаннє.

— Боюсь, він вам приніс лихі вісті?

— Жахливі, Волтере! Вертаймося в Лондон — я не хочу лишатися тут, я шкодую, що взагалі приїхав. Як тяжко гнітять мене нещастя моєї юності! — сказав він, одвертаючись до стіни. — Вони й досі невідступно зі мною. Я намагаюсь про них забути, та вони не забувають мене!..

— Ми можемо виїхати лише післяобід, — відповів я. — А тим часом чи не прогулялися б ви зі мною?

— Ні, друже мій, я почекаю вас тут. Але їдьмо сьогодні ж, прошу вас! Вернімося в Лондон!

Запевнивши його, що він сьогодні ж поїде з Парижа, я пішов собі. Напередодні ввечері ми умовились, що зійдемо на вежу собору Паризької богоматері, взявши за гіда шляхетний роман Віктора Гюго. З усіх славетних пам'яток Парижа я найдужче хотів побачити Нотр-Дам і сам-один подався туди.

Я йшов до собору понад рікою. Дорогою мені довелося проходити повз морг — лиховісний паризький Дім мертвих. Біля входу гомоніла, хвилювалася велика юрба. Очевидно, там, усередині було щось таке, що збуджувало цікавість гулящої юрби, завжди жадібної до страшних видовищ.

Я проминув би те збіговисько й пішов би далі, до собору, коли б моєї уваги не привернула розмова двох чоловіків і жінки, які стояли найближче до мене. Вони-бо щойно вийшли з того приміщення й розповідали цікавим про небіжчика — чоловіка величезного зросту, із дивним знаком на лівій руці.

Почувши ці слова, я зараз же й став за тими, що йшли в морг. Коли через прочинені двері в готелі я почув Песчин голос, а потім побачив обличчя незнайомця, що пройшов повз мене до східців, у голові в мене промайнуло невиразне передчуття: щось сталось? А це вже сама істина відкрилась мені у випадкових словах, що влетіли мені у вуха. Інша помста, не моя, ішла назирці за цим приреченим чоловіком від Оперного театру до дверей його лондонського дому, а звідтіля — до його паризької криївки. Інша помста, не моя, прикликала його до відповіді й скарала на смерть. Тієї миті, коли в театрі я показав на нього Песці в присутності незнайомця, що його розшукував, — тієї миті вирішилась його доля. Мені згадалась моя душевна боротьба, яку я вів із самим собою, коли граф і я стояли віч-на-віч у його домі. Згадалось, як я дозволив йому вислизнути від мене, і я здригнувся від того спогаду.

Повільно, дрібненькими кроками просувався я вперед разом із натовпом, усе ближче й ближче до великої скляної перегородки, що відділяє в моргу мертвих від живих, — ближче й ближче, аж поки опинився в другій шерензі глядачів і зміг через плечі передніх зазирнути туди.

Він лежав — нікому не потрібний, нікому не відомий, виставлений напоказ нешанобливо-цікавому натовпу роззяв. Такий був страшний кінець того довгого життя, що зневажило вділені йому таланти й проминуло в безсердечних злочинствах! Застигле в суворій тиші вічного покою, обличчя його — масивне, широке, владне — виглядало таким величавим, що щебетливі французки довкола мене сплескували руками й вигукували дзвінким хором: «Ах, що за вродливий чоловік!» Убитий він був кинджалом просто в серце. На його тілі не було виявлено більш ніяких слідів насильства, окрім рубця на лівій руці. На тому самому місці, де я бачив випечене тавро на Песчиній лівій руці, у нього були два глибокі порізи у вигляді літери Т, які цілком сховали знак Братства. Його одежа, що висіла над ним угорі, свідчила, що він усвідомлював небезпеку, яка йому загрожувала, — він був у вбранні простого французького робітника. Хвилину, не довше, змушував я себе дивитися на нього крізь скло. Більш ніяких прикмет я не можу описати, бо нічого більше й не бачив...

Згодом, від Пески та з інших джерел, я довідався про деякі подробиці його смерті й наведу їх тут, перш ніж облишити цю тему.

Тіло його витягли з Сени, в тому самому одязі, про який я сказав. При ньому не було нічого, що могло б допомогти визначити його ім'я, суспільне становище чи місце проживання. Рука, що уразила його, безслідно щезла; обставини, за яких його вбито, зосталися нерозгадані. Хай інші самі зроблять свої висновки про це таємниче вбивство, як я зробив свої. Можу тільки сказати, що чоловік із рубцем на щоці був членом Братства (він вступив до нього вже після того як Песка виїхав з Італії), а два порізи у вигляді букви Т означали італійське слово «traditore», тобто «зрадник». Закон Братства покарав зрадника. Оце й усе, що я знаю про загадкову смерть графа Фоско.

Через день після мого від'їзду тіло впізнала графова дружина, яку хтось повідомив про його смерть анонімним листом. Мадам Фоско поховала чоловіка на кладовищі Пер-Лашез. Графиня досі щодня власноручно прикрашає вигадливу бронзову огорожу довкола його могили вінками із живих квітів. Вона живе в щонайсуворішій самоті у Версалі. Не так давно вона опублікувала біографію свого покійного чоловіка. Цей твір не розкриває справжнього його імені, ані висвітлює справжню історію його життя — він цілковито присвячений вихвалянню його родинних цнот, прославлянню його непересічних талантів і переліку нагород та почестей, якими його осипали. Про обставини його смерті вона згадує дуже коротко, а на останній сторінці підсумовує: «Все його життя було боротьбою за священні принципи Порядку й права аристократії — і він прийняв мученицьку смерть за цю справу».

 III

Відколи я повернувся з Парижа, минуло літо, осінь, і нічого не сталося такого, про що варто було б тут згадати. Ми жили так тихо, скромно і всамітнено, що мого постійного заробітку цілком вистачало на всі наші потреби.

Уже в новому році, в лютому, знайшлася наша перша дитина — син. Мої мати й сестра та ще місіс Везі були гостями на хрестинах нашого первістка, а місіс Клементс допомагала моїй дружині. Меріан стала хрещеною матір'ю нашого сина, а Песка й містер Гілмор (цей, так би мовити, «в письмовій формі») були його хрещеними батьками. Можу ще додати, що, коли містер Гілмор повернувся до нас через рік, він, на моє прохання, написав і свій власний звіт, поданий тут раніше, дарма що я одержав його найпізніше.

Мені лишається тільки розповісти про подію, що сталася, коли нашому маленькому Волтерові виповнилося півроку.

На той час мене послали в Ірландію — зробити замальовки для нашої газети, де я тепер постійно працював. Я пробув у від'їзді близько двох тижнів, регулярно листуючись з дружиною та Меріан; лише в останні три дні не писав їм, бо не певен був, де опинюся завтра. Назад я їхав уночі, а коли вранці прибув додому, то здивувався вельми, що ніхто мене не зустрів. За день до мого приїзду Лора й Меріан разом із дитиною десь поїхали.

Записка моєї дружини, яку дала мені служниця, тільки побільшила моє здивування. Лора повідомляла, що вони поїхали в Ліммерідж. Меріан заборонила їй хоч що-небудь пояснювати в листі — мене просили незагайно їхати слідом за ними; я все, мовляв, зрозумію, коли прибуду в Камберленд, а тим часом я анітрохи не повинен тривожитись. Оце була і вся записка.

Я ще міг устигнути на ранковий поїзд. Того самого дня після обіду я приїхав у Ліммерідж.

Моя дружина й Меріан були обидві нагорі. Вони розташувалися (від чого я здивувався ще дужче) в тій самій кімнаті, де була моя студія, коли я оправляв гравюри для містера Ферлі. На тому самому стільці, на якому я, бувало, сидів за роботою, сиділа тепер Меріан, а Лора стояла біля пам'ятного мені стола й гортала невеликий альбом із малюнками, що їх колись давно я малював для неї.

— Господи, і що привело вас сюди? — спитав я. — Чи ж знає містер Ферлі...

Меріан не дала мені договорити, сказавши, що містер Ферлі помер. Його розбив параліч, після якого він так уже й не видужав. Містер Кірл сповістив їх про його смерть і порадив негайно їхати в Ліммерідж.