Що можна сказати про зовнішність цієї дівчини? Або дуже мало, або дуже багато. Тася не була красунею, та не була й негарною. Описувати таких дівчат важко, але спробувати в даному випадку варто… Її обличчя? Трохи вилицювате, з слабким рум’янцем. Тонкий ніс (без жодних слідів «милої кирпи»), мабуть, навіть занадто правильної форми. Невеликі очі, сірі з голубиною. Вії не довгі, але «врозліт» — стрілками. Чіткі біля перенісся брови поступово розпливаються в рідкий пушок (цілком можливо, що саме малюнок брів і відбиває її характер). Губи… При уважному погляді Тасині губи могли здатися надто тонкими, причому верхня була чітко окреслена, а нижня — слабо. Темно-каштанове волосся майже недбало зачесане назад. Сухуваті руки з довгими пальцями — «енергійні руки». Тонкі, але міцні ноги. Тоненька виточена постать. Скромне плаття. Низка коралів на шиї. От і все… Пройдеш і не помітиш.
У той самий момент, коли автор поставив крапку після слів «пройдеш і не помітиш», ясні очі Тасі, що байдуже перебігали з чорнильниці на прес-пап’є, раптом пожвавились. Вона згадала слова бабусі: «…несіть, каже, Клавдіє Антипівно, цю книгу хутчіше в бібліотеку, потому як вона дуже цінна книга».
Тася підхопилася.
Клавдія Антипівна!.. Але прізвище? Як її прізвище?.. На це запитання відповіді не було. І тоді в напруженій пам’яті дівчини спливли інші слова старенької:
«Це моєї колишньої барині книги, Євгенії Феліксівни…»
Хто вона, ця «бариня»?
Тася схопила трубку телефону:
— П’ятдесяте відділення? Бригадмілець Іван Волошин не дзвонив?.. Ні?.. Пробачте…
Тася сердито шпурнула трубку.
«Неподобство! Я певна, що він байдикує!.. І це від нього залежить доля дорогоцінної бібліотеки Грозного!..»
«Я сорок років її шукаю», — згадала Тася слова Стрілецького, згадала, скільки надії було в розумних, ласкавих очах старого.
Вона тяжко зітхнула і стала гортати якусь стару книжку, на титульній сторінці якої був видрукуваний екслібрис: «Борис Григорович Перелєшин».
Тася задумалась і наморщила лоба:
«Екслібрис… Де?.. Чий?.. Коли я бачила?.. Екслібрис… Екслібрис значить — „із книг“…»
Тася відклала книжку, і зненацька в її уяві постало маленьке вишукане французьке факсиміле, облямоване вигадливою віньєткою: «Princesse Eugenie Belskaja».
— «Прінцес Ежені Бєльська», — прошепотіла Тася майже злякано.
Так! Так! Саме таке факсиміле вона бачила на титульній сторінці дідоновського Ламартіна, «Княгиня Євгенія Бєльська».
Колишня бариня Євгенія Феліксівна. Княгиня Євгенія Бєльська. Ну, звичайно ж, це вона! Тася знову кинулась до телефону:
— П’ятдесяте відділення? Волошин дзвонив?.. Ні?.. Скажіть мені його адресу або службовий телефон, негайно!..
Але черговий спокійно й офіціально сказав:
— Адреси наших бригадмільців стороннім особам не даємо.
— Я не стороння! — швидко і схвильовано заговорила Тася. — Мене разом з Волошиним слідчий направив до експерта в справі про старовинну книгу.
Черговий не зрозумів:
— У справі про книгу? Про яку книгу?
— Це книга Агафія… Візантійська.
— А що сталося з цією книгою?
Тася ніяк не могла пояснити черговому складну історію появи і врятування візантійської антології Агафія. Черговий був «не в курсі справи», і розмова вийшла плутана.
— Її намагались украсти, — говорила Тася,
— Так-так. Зрозуміло. Ви, значить, запобігли замірові? — спроквола питав черговий. Очевидно, він уже щось записував.
— Запобігла не я, а Волошин, — безнадійно зітхнувши, відповіла Тася. — Хіба ви про це не знаєте?