— Нічого… — підтвердила і Тася.
— Як же все-таки її можна знайти? — з надією поглядаючи то на Тасю, то на Волошина, запитав Стрілецький.
— Оголошення в газеті? — непевно запропонувала Тася.
— Ні! — рішуче заперечив Волошин. — Такі бабусі не читають оголошень… — Він встав. — Ми подумаємо, професоре…
Стрілецький провів їх до виходу. Прощаючись, він сказав:
— Ви обоє комсомольці, і тому я дуже на вас розраховую… — Голос його затремтів. — Я сорок років шукаю цю бібліотеку, до мене її шукало багато російських учених. Пам’ятайте це, друзі мої…
Вони мовчки вийшли з високого будинку на тиху Волхонку. Волошин взяв Тасю під руку; не змовляючись, вони, глибоко замислені, минули огорожу кремлівського скверу і тихо, не поспішаючи пішли уздовж могутніх стін древньої російської твердині…
Високо в темному небі ширяла вогненна кремлівська зоря. Як маленькі круглі місяці, висіли в сквері ліхтарі.
Тася й Волошин сіли на лаві коло великих квіткових ваз.
Од гроту біля Кремлівської стіни, де веселилась і грала молодь, долинали гучні голоси, а з другого боку, коло Манежу, тихо шелестіли шини тролейбусів та машин.
Першою заговорила Тася:
— Подумати тільки! Отут, десь у землі, під Кремлем, сотні років зберігаються величезні цінності людської культури, а знайти їх ніхто досі не міг… І раптом Кузнецький міст, якась бабуся з кошиком, візантійська книга, і ми з вами уже залучені до розгадки цієї дивовижної таємниці…
— Так! Це історія, яку могли б перетворити в чудовий роман Вальтер Скотт, Стівенсон, Хаггард… — задумливо промовив молодий бригадмілець. Зненацька він весело засміявся: — А здорово все-таки професор вишпетив цього… Бєлокурова. Прямо каменя на камені не залишив. Та й у вас був такий вигляд… Бєлокуров не пошкодував би, що лежить у могилі.
Тася суворо подивилася на нього:
— У вас веселий настрій.
Він посміхнувся:
— А чого мені журитися?
— А хоча б того, що ви бригадмілець і якого-небудь дрібного злодюжку одразу ж умієте привести у відділення, а от бабусю з кошиком знайти навряд чи зможете, навіть якщо сьогодні вночі перечитаєте всього Конан Дойля або Честерстона.
— А ви, я бачу, дівчина з характером.
— Авжеж! І тому я думаю тільки про одне: як допомогти професорові Стрілецькому знайти бабусю. А ви думаєте про якогось Бєлокурова.
— Гаразд, не будемо сваритися… — примирливо сказав Волошин. — Я завтра ж подам рапорт начальникові відділення і попрошу, щоб він побував в Управлінні міліції і привів у рух всіх дільничних уповноважених і навіть двірників.
— Робіть що хочете, а бабку треба знайти.
— Постараємось! — весело сказав Волошин, явно милуючись її палаючими очима і обличчям, що погарнішало від хвилювання.
— Чого ви так пильно дивитесь на мене? — зніяковівши, спитала Тася.
— Так собі, нічого… царівно Настусю, — повільно сказав він з посмішкою.
— А ви Іванко-дурник! — сердито відповіла Тася, але відразу ж засміялась і взяла його за руку. — Ходімо!
Вони дружно пішли до виходу по алеї нічного кремлівського скверу.
Екслібрис княгині Бєльської
Тася сиділа за письмовим столом, глибоко замислившись. Усе, що вона вчора дізналась од Стрілецького, не давало їй спокою. Вночі їй снилася царівна Зоя, струнка, натхненна дівчина з російських казок, що ніби зійшла з лакованої палехської шкатулки. Вранці Тася довго розглядала на кольоровій репродукції нестямне, божевільне обличчя Грозного, що притискав до грудей забризканого кров’ю помираючого сина… Тася була вразливою дівчиною. Таємничий склеп з стародавніми книгами поставав перед її очима так виразно, що треба було чимало зусиль, щоб вернутись до повсякденного життя.
Зараз вона сиділа за письмовим столом у маленькому батьківському кабінеті в цілковитій тиші, одна в усій квартирі, і напружено згадувала все, що стосувалося зникнення бабусі та її книг… Нехай пригадує! А ми тим часом придивимося до неї, бо автор певен, що тепер Тася вже ніколи не позбудеться палкого бажання знайти таємничу бібліотеку царівни Зої та її великого внука…