Королівська обіцянка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

-Тому що: «Ми повинні думати про наш народ! Ми повинні думати про майбутнє! Я не можу ризикувати тобою, своїм єдиним магом!»

— Відтак, це небезпечно, — сказала я посмутнілим голосом.

— Ліно, — Гарольд вперся долонями в коліна. — Я прийшов за тобою, бо… Ну поговори ти з ним, га? Може, тобі вдасться його вламати?

— Мені? Оберона? — запитала я із сумнівом. І відразу спохопилася: — Я хочу до Королівства, Гарольде! Я так скучила! Я хочу все побачити… Адже ти зможеш мене перевести, так?

Розділ другий

Знову в Королівстві

Замок стояв посеред сосен. Ліс обступав його щільно, але й шанобливо — залишаючи навколо вільний простір і пропускаючи сонце у високі стрілчасті вікна. На обрії здіймалися гори із зубчастими вершинами. Зеленіли луги; все це я бачила раніше, все це я пам’ятала, все це мені снилося — крім нового міста з червоними дахами, з брукованими площами й мідними флюгерами на шпилях, окрім нового порту, де погойдувалися біля причалів гребні й вітрильні судна, крім річки, досить широкої, що проклала собі ложе серед каменів, коріння і мохів.

— Ланс, — вирвалося в мене.

— Так, — Гарольд кивнув. — Це Ланс.

Море сягало до самого обрію, і всюди на хвилях майоріли різнобарвні вітрила.

Я глибоко вдихнула. Пахнуло хвоєю й димом. Мені стало спокійно-спокійно: я в Королівстві. Я вдома. Тепер усе буде гаразд.

Ми йшли лісом, таким світлим і барвистим, якого ще ні один казкар не змальовував. Здавалось, дерева позували, прагнули справити на нас якнайкраще враження. Деякі звивались корінням — бажали виглядати зловісними. Інші тяглися догори — дивували стрункістю. На полянах червоніли полчища мухоморів, а пристойні гриби грались у хованки, ледве-ледве припідіймаючи килим опалого листя. Грибнику тут була воля.

Ми з Гарольдом ішли пліч-о-пліч, і я то раз по раз починала дихати на повні груди, прагнучи якомога більше пропустити через себе лісового повітря, то завмирала, не сміючи навіть дихнути. Ліс потріскував, хитав гілками, шепотівся — неначе кожне дерево проводжало нас веселими очима. Щось метнулося по стовбуру — білка? Я роззявила рота: руде шерстисте створіннячко в синіх штанях з прорізом для хвоста ковзнуло за дверку, що прикривала вхід до дупла, і звідти вп’ялося в нас розумним настороженим поглядом.

Я пригадала слова Оберона про те, що в молодому Королівстві купа чудес на кожному кроці. Цікаво, кого ще можна зустріти у цьому лісі?!

Щось просвистіло біля вуха. Комаха, схожа на великого коника-стрибунця, з льоту зачепилася за гілку, повисла вниз головою і скорчила мені гримаску. Я витріщила очі:

— Гарольде!

— Що?

Мій друг навіть голови не повернув: ішов попереду та думав про своє, і це мене дуже непокоїло.

— Що з тобою?

— Послухай, Лінко… Я ж зовсім не знаю, що на це скаже його величність. Тобто він завжди радий тебе бачити, але може, він вирішить… що ми надто сваволимо, га?

— Тобто нехай спокійнісінько гине, ми й за холодну воду не візьмемося?

Гарольд зітхнув. Провів рукою по волоссю; затремтіло повітря. Зникла світла куртка, зникли джинси й картата сорочка навипуск — Гарольд стояв переді мною в червоному парчевому камзолі й таких самих штанях. Високий комір, розшитий золотом, підтягував підборіддя, з плеча звішувався тонкий чорний плащ, високі світлі чоботи виблискували на сонці. Я мимоволі подумала, що коли ми з Гарольдом зналися раніше, він одягався значно скромніше.

— Ого, — сказала я з повагою.

— Доводиться, — мій друг поправив чорну зі сріблом хустку — знак мага дороги. — Увійдемо в замок потаємним ходом. Не хочу, щоб відразу чутки поповзли, юрба збіглася…

— А мене пам’ятають? — запитала я кокетливо.

— Ще й як… Стій!

Я завмерла. Зовсім поряд із лісу вийшов хлопчик, мій ровесник, який вів на поводу круглого, наче бочка, ослика. На спині осла погойдувалися дві великі в’язанки дров.

Я сховалася за дерево.

— Будьте здорові, пане головний королівський магу! — побачивши Гарольда, хлопчик почервонів від хвилювання й вклонився заледве не до землі.

— Бувай і ти здоровий, — відгукнувся мій друг привітно, але холоднувато, як і належить шанованій особі. Хлопчик пішов, часто оглядаючись: напевно, всім друзям побіжить розповідати про чудесну зустріч на узліссі…

— Начебто ніхто не пчихав, — сказала я Гарольду.