Паганель, Наташа й Мотовило давно чекали цієї миті: поклавши руки на вірьовку — здавалось, зв'язані нею воєдино, — вони стояли біля деревця, на кількаметровій відстані одне від одного.
Коли я гукнув, усі троє, напружившись, потягли линву до себе.
Журавка, зрозумів я, не промахнувся: точно направив бочку, і вона легко вийшла з люка. Ну, а тепер — стоп!
На березі помах моєї руки зрозуміли — враз зупинились.
Випірнув Журавка.
— Як справи? — запитав я.
— Все йде, як по маслу, — відповів він. — Бочка за бортом. Гукни, нехай тягнуть.
… Потім, завівши кінець линви в щілини, які утворились на місці пазів і стиків, ми підняли, — вони виявились майже цілі, — з десяток корабельних дощок.
Коли палубний настил зруйнували, проникнути в трюм стало легше. Пересилюючи страх, я наважився спуститись туди теж.
Кілька важких паків, піднятих із «Моани», — то справа моїх рук. Але про це потім…
Розділ одинадцятий
ТРОПІЧНИЙ УРАГАН
Сонце вже хилилось до обрію, коли ми нарешті впоралися з «Моаною».
Знайдений вантаж винесли на берег, поклали далеко од води — з таким розрахунком, щоб під час припливу й відпливу хвилі не могли змити його в океан.
Нам не терпілося як слід роздивитись: що воно за скарби.
Насамперед паки, в яких давно зіпсувалось навіть непідвладне гниттю манільське волокно з дикого банана абаки; теслярський інструмент, дрібні корабельні речі, дошки…
Сказати, що я був од всього цього в захопленні, не можна. Бо те, що лежить на поверхні і не таїть загадковостей, як відомо, найменше викликає наш інтерес. Та й друзі, бачив я, були розчаровані.
Нас особливо зацікавила велика інкрустована перламутром скриня.
Вона була чи не найважчою серед усього вантажу.
Червоне від часу й тривалого перебування під водою дерево потемніло, густо обросло дрібними і більшими черепашками, отож сундук нагадував велетенського з гострими колючками на боках їжака.
Кілька разів Журавка вдарив важкою свайкою по замку — заіржавілому і теж укритому черепашками; спробував проникнути всередину. І все дарма! Замок, хоч плач, не піддавався ніяким зусиллям.
— Що будемо робити? — запитав Журавка. — Відкладемо до кращих часів чи, може, заночуємо тут і вранці розгадаємо таємницю скрині?
— Заночуємо! — в один голос вигукнули Мотовило і я.
— Знахідка така, що варто над нею потрудитись: вона може розкрити чимало незрозумілого, — глибокодумно зауважив Адам Варфоломійович.
— Я з вами згоден, — відказав Журавка. — Мені теж неабияк кортить про все пошвидше довідатись… Але… — Він показав рукою на небо: — Бачите?
— Хмарки? — перепитав я, кинувши погляд на пір'їсті, ледь помітні хмаринки, якими всіялась височінь неба.
— Так, хмарки, — вів далі бувалий моряк. — А знаєте ви, що ці крихітні пелюстки — перша ознака недалекого шторму?
І пішло, й пішло! Журавка заходився оповідати — справжній професор! — які-то прикмети наближення урагану.
— Ви, може, помітили, — говорив він, — вранці, коли ми прокинулись, збираючись вирушати на протилежний бік острова, мідно-червоний, з огнистими барвами край неба на сході палахкотів, мінився, ніби його хто заштрихував тоненькими, схожими на пір'я смугами. Такі «пір'їни» здебільше свідчать, що десь далеко зірвався вітер. Якщо ж хмари пливуть, сходячись в одну точку, так і знай: миль за п'ятсот звідси центр урагану.
П'ятсот миль — значна відстань. А ураган, як відомо, в тропічній зоні, де знаходиться атол Туамако, рухається так повільно (десять-п'ятнадцять кілометрів на годину), що його часом може обігнати й випередити навіть тихохідне судно.
Звичайно, ми помітили і «пір'їни» на вранішньому небі, й те, як вони пізніше почали сходитись докупи.