Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але що ж із ними робити, з сирими? їсти їх так не будеш.

Володя Журавка запропонував:

— Біжи, Мотовило, в кущі, знайди сухостою. Не мені тебе вчити, як видобувати вогонь.

Коли на піску повзало з десяток спійманих лангустів і палахкотів огонь, Володя Журавка заходився оглядати коралові брили, що валялися по всьому узбережжю. Ми знали: старший матрос камінчиками просто так цікавитись не буде — він щось та задумав. І незабаром Журавка гукнув:

— Солоний, іди з Оканем сюди!

Ми підійшли і побачили завбільшки як невеликий казан мушлю тридакни.

— Беріть! — наказав старший.

Окань і я схопили ту стулку й понесли до багаття.

— Ну й казан! — захоплено вигукнула Наташа. — Юшкою, звареною в ньому, можна нагодувати увесь екіпаж «Буревісника».

— А поки що від пуза наїмося ми, — подав голос Мотовило, підкидаючи в багаття дрова.

Потім, за наказом Журавки, тим казаном зачерпнули морської води. Поставили на триногу — розкарякуватий камінь, вигребти з-під нього пісок.

— Тепер можна й варити.

— Давай, Мотовило, розкочегарюй! Незабаром вода в «казані» булькала.

Наташа кинула в неї жмуток якоїсь трави, через кілька хвилин — лангустів.

Лапате, як лопушиння, гілля острівного — щоправда, неродючого — банана замінило нам скатертину. Замість стола — плаский майданчик узбережжя.

Ми ніколи ще не їли такого смачного м'яса. Лангусти, солодкуваті й соковиті, нагадували м'ясо раків, хіба що трохи твердіше — от і вся різниця. Морська вода додала тому делікатесу ледь солонуватого смаку, а Наташина травиця — духмяних пахощів. Їж — за вуха не відтягнеш!

Оканя з кількома лангустами ми послали до боцмана, самі ж вирішили попірнати.

Ми навіть не сподівалися, що цього разу нам так пощастить і ми натрапимо в океані на цікаву знахідку…

Ще кілька днів тому зі сходу — десь, мабуть, відлютував шторм — набігали круті хвилі, так звані мертві брижі.

До тієї частини острова, де стоять наші курені, вони не доходили, розбиваючись об довгий кораловий мис, що, висунувшись в океан, захищав бухту й берег від південно-східних вітрів.

Але тут, видно, штормило неабияк: лінія прибою — вилинялі на сонці камінці й черепашки — простяглася за десятки метрів від берега, попід самими хащами.

Океан вгомонився, притих. Лагідно й ширококрило повівав над ним пасат.

І все ж пірнати в цих місцях, біля берега, звернутого до океану, небезпечно. По-перше, це навітряний бік острова, біля якого, як твердить боцман, значні глибини, а отже, розгулюють акули; по-друге, ми не знали, чи є тут течії і куди вони спрямовані.

Звичайно, лізти у воду, не знаючи місцевості, ризиковано, а то й просто глупство. Тому ми обігнули мис — південну окраїну Кілі-Кілі — і вийшли на берег, до внутрішньої лагуни.

Як я вже казав, усі острівці в атолі роз'єднані протоками, що ведуть з океану в лагуну. І хоч лагуна мирно й непорушно синіє під захистом довколишніх острівців і нагадує затишне лісове озеро, все ж у неї з океану проникає вода. Через вириті природою в кораловому кільці атола канали її наганяє вітер і прибій.

Протоки ті здебільшого глибокі, вільні од коралового нашарування, але є й такі, що, як сказав би Мотовило, старій жабі по коліна. Ніби степові вибалки бур'яном, поросли вони живими коралами.

Я одного разу гортав лоцію Тихого океану. В ній, пригадую, застерігалось, що без тубільних провідників, які добре знають підходи до островів, мореплавці повинні користуватися протоками з великою обережністю — можна сісти на рифи.

Ось така неглибока протока лежала і між Кілі-Кілі та сусіднім з ним пласким острівцем.

Ми поклали під тінистим деревом пожитки, захопили знайдені Паганелем маски і подалися до води.

Першим у лагуну, на наш подив, кинувся Мотовило. Я сказав «на подив», бо від природи Анатолій боягуз — кроку не ступне, якщо це небезпечно. А тут, на тобі, не розібравшись, що й до чого, скочив у воду.