Перед заходом у порт треба було причепурити судно. На «Буревіснику» оголосили аврал.
Одні оббивали ватервейси, інші мили перебірки, давали лад на палубах, у каютах та службових корабельних приміщеннях.
Нас четверо фарбували борти.
Вже кілька годин на довгій підвісці, дошці, що гойдається за бортом, намагаємось ми утримати рівновагу, фарбувати, не залишаючи огріхів.
Від фальшборту до води кількаметрова відстань. Щоб добратись туди, тричі доводиться спускати підвіску. Ті, що стоять угорі, над нами, опускаючи і піднімаючи нашу гойдалку, мабуть, не здогадуються, чого дві верхні підвіски ми проходимо втричі швидше, ніж останню, що біля води. А розгадка проста: з цієї, останньої, поки боцман кудись відлучиться і, отже, нікому лаятись, ми… стрибаємо в океан. За технікою безпеки це категорично заборонено. Та що нам техніка безпеки! Тропічна задуха; океан же вабить до себе владно й непереборно.
І ми — біля води. Пологі, довгі хвилі, набігаючи, розбиваються об форштевень. Хоч судно й дрейфує, навколо нього шалена водокруть. Видно, як сріблясті бульки завихреної води спускаються в глибину і, розчиняючись у ній, поволі згасають.
Хлюп… хлюп!
Ми купаємось.
Вгорі погойдується підвіска, височіють неприступні борти. Раптом збоку — смарагдова блискавка! — шугнула тінь. Акула!
— Акула! — чуємо, кричать з палуби.
— До борту, мерщій до борту!
Легко сказати «до борту!». Хвиля відсахнулась — і нам його не дістати. О-ох!
Вчепившись за вірьовку, що править за штормтрап, підтягуємося вгору. Та вискочити з води не вдається — стомились. Намагаємось пересилити хвилі, аби ті не змили нас з дошки.
Підвіска високо над головою, і щоразу, як набігає хвиля, погойдується судно, а дошка то крилато злітає над океаном, то знову черкає хвиль, і через неї перевалюють десятки тонн води.
Черговий наліт хвиль — вода безжально обрушується на нас.
Тільки б перебороти цей напад, не дати хвилям змити себе з дошки!
Як не старались — не вдається. І ми потрапляєм знову під воду.
Шастають акули.
Видно цілу метку.
Потім, коли хвилі відступили, всі ми, як на крилах, на розгойданій дошці повисли над океаном.
Та скінчилося купання погано: всі четверо одержали по догані. Боцмана капітан викликав «на килим». І, як наслідок, наступні дні ми працювали в трюмі — далеко від людей і взагалі подалі від білого світу. Штрафники!
Нестерпно пекло сонце. Повітря було напоєне млосними випарами, а довкола залягла мертва тиша. Швидше б минути ці екваторіальні води!
Корабель просувався на південь. Що далі відходили від екватора, то ставало все вітряніше — дули південно-східні пасати. Для моряків вони відрада — несуть прохолоду. А за часів вітрильного флоту взагалі були рятівними, надимаючи вітрила шхун і бригантин.
Десь там недалеко полінезійські острови… Я не втерпів — заходився навіть віршувати. Про човни-катамарани та вродливих — яких одначе ще не бачив! — дівчат-полінезійок. Але вірш не вдався: до слова «вінок» ніяк не міг підібрати рими. «Каток», «кок», «дитсадок» — бралася в голову недоречна мішанина. Пошматував свій ліричний «шедевр», залишивши одну строфу:
Боцман сказав, що хоч це й не на рівні зразків класичної поезії, проте колорит мандрівок передано. А мене він назвав Чайльд Гарольдом — блукачем, в очах якого затамована світова скорбота.
… І тоді з пригаслого проміння, з голубуватої імли надвечір'я вигаптувало барвистий серпанок, кинуло його на скелясте нагір'я, а пінявий прибій коралових рифів, що оточував острови, зблиснув перламутрово, — немов коштовне намисто на шиї полінезійки.
Ми наближалися до Самоа. Потім причалили… ходили в джунглі: науковці збирали зразки тамтешніх рослин. І вже коли залишили архіпелаг, простуючи на південь, я вибрав-таки вільну годину, заходившись (що найбільш запам'яталося) записувати до щоденника.
Ось вони, мої нотатки. Нотатки, які я мережив потай.
Розділ двадцятий
НА ОСТРОВАХ НАВІГАТОРІВ
Сторінка перша
«Небо, гойдаючись, торкається землі», — так розповідається в самоанській легенді. А перед нами воно довго гойдалося. Де ж берег?