Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

О сьомій ранку лягли в дрейф у протоці Дампір, що розділяє новогвінейський півострів Вогелкоп з невеличким островом Вайгео. Дампір — неширока протока. Та про те, щоб зайти в порт без лоцмана, не могло бути й мови: в тутешніх водах повно рифів і мілин. З нетерпінням стали чекати лоцманського катера.

Минав час, а на плесі протоки не забіліло жодного вітрила. Тривожно лунали над морем наші сигнали: на них ніхто не озивався. В небо раз у раз злітали аварійні ракети — теж мертве безгоміння. Лише білогруді чайки іноді, насмілившись, залітали на щогли «Буревісника». Та надвечір ген в далечині забіліло довгождане вітрило. Спочатку ми побачили тріпотливу, ледь сизувату пелюстку. Але не минуло й години, як над переливчасто-імлистим виднокругом вже майоріло вітрило.

Гостроносий човен з дерев'яною, для противаги, колодою, прикріпленою півтораметровими палицями до правого борту, розтинаючи хвилі, прямував до нашого судна.

Нарешті нас почули і ми зможемо вийти на берег! Та нас чекало розчарування. Човнярі раптом різко змінили курс. Вони рухалися з такою розміреною одноманітністю, в такій точно взятій відстані від нашого судна, що здавалося: човен той вийшов на орбіту і на нього діє сила тяжіння якогось тіла.

Високо над щоглами затріпотів прапор міжнародної морської сигналізації, прапор, піднятий нами. Просимо, мовляв, дозволу вийти на берег. Але на це ніхто не звернув уваги. Тоді в небі повисло гроно ракет. Та човен, як дзига, і далі кружляв навколо нас. Радист підійшов до прожектора, заходившись вибивати морзянку.

Обліпивши борти, ми відчайдушно махали руками, кличучи тих незнайомих нам веслярів пристати до борту. Все даремно! «Дзига» досі крутилася. І, нарешті, зробивши останній виток, повернулась і зникла в імлистому серпанку.

(Лише на березі дізналися ми, що в бухті Маялібіт, у поселенні Пітшор — колонія прокажених. Вони у цілковитій ізоляції від світу, спілкуватися з іншими їм заборонено. Люди на човні й були прокажені з колонії Пітшор.)

Втративши будь-яку надію на сторонню допомогу, ми вирішили самі добратися до берега. На воду спустили мотобот, лягли курсом до півострова Вогелкоп.

Здалеку його оповивав серпанок, і все ж з кожним разом береги стали вимальовуватися чіткіше. Синьо-голубий колір далини змінився зеленими барвами. Перед нами відкривалося ніколи не бачене буяння тропічної природи. Берег обрамляла пінява, казкової краси корона.

За час плавання нам ще не трапилося жодного дельфіна, а тут їх ціла метка. Звідусюди обступили бот, хвостами зачіпають корму, борти. Ця гра ставала небезпечною — пустуни могли перекинути човен. І ми заходилися захищатися веслами. Незабаром переслідувачі від нас відстали.

Коли увійшли до вузької протоки, що відмежовувала півострів від острівця Буайян, вже добре звечоріло. На березі під високими пальмами спалахнув огонь. Чорні стовбури дерев, звалені у воду, здалися огидними, з витягнутими мордами алігаторами — крокодилами тутешніх місць.

Там, під пальмами, нас помітили. Від темної лінії берега відокремилося два човни прау, чимдуж помчали за нами. Але відстань була значною, тому човнярі нас так і не наздогнали.

У густій, непрозірній темряві бот вдарився об дерев'яний настил причалу.

Берег! Хоч і чужий, але схвильовано забилось серце. Чи не про нього думав я тоді, давно?.. Вигаптуваний пломенистими маками степ під спечним сонцем тихо пряв свою нескінченну думку. І бурунились зеленаві хвилі сінокосів, і білі вітрила хмарин тріпотіли над ними. Як солодко мріялось. Бо степ, як і море, — колиска казок, і найпрекрасніша з них та, яку вигаптувало в серці нашім дитинство. Там, за поруділими, висохлими ярками, чіпко зав'юненими дерезою, в задушливі жнив'яні дні уявляв я, босоноге дитя степів, смарагдовість кокосових пальм (о, як хотілося мені побачити їх наяву!); а пагорби — кургани, що, мов гірське пасмо, велетенською короною обрамляли припорошене серпневою курявою село, — здавалися недосяжно казковими кораловими островами.

На причалі стояв гурт остров'ян. Щойно ми вийшли з човна, вони оточили нас щільним кільцем. Мови їхньої ми не знали, тому, жестикулюючи, почали розтлумачувати, хто ми і звідки взялися. Нас, здається, зрозуміли. Високий папуас запропонував іти за ним.

Він повів нас під широкий дерев'яний навіс, що височів у кінці причалу.

Там чоловік, одягнений у військову форму, перевірив наші закордонні паспорти, подзвонив кудись по телефону. За годину до сторожки під'їхала автомашина.

— Здрастуйте, дорогі друзі! — російською мовою звернувся худорлявий папуас. — Хаті Мартіно з острова Сулавесі, старшина флоту, — відрекомендувався він. — Не раз бував у Радянському Союзі і ось уже другий рік служу тут, на берегах Нової Гвінеї.

Прийшов і капітан порту Тотога Віндіяндо. Дізнавшись, хто ми, зрадів. Хаті Мартіно переклав нам те, про що розповідав капітан порту. Віндіяндо сказав, що радий бачити на землі Західного Іріану радянських друзів. У нього брат навчається в Радянському Союзі.

А потім нас повезли в казарму гарнізону, розквартированого в західноіріанському порту Соронг. Там ми й довідались дещо про ці береги…

На Новій Гвінеї, в Західному Іріані донедавна господарювали голландці. Жорстокі бої точилися на берегах Нової Гвінеї і в роки другої світової війни. В 1942 році півострів Вогелкоп окупували японці. Тоді Союзні збройні сили — США, Англія, Голландія, Австралія та Нова Зеландія — повели рішучий наступ. Як собаки за кістку, гризлися імперіалісти за ці землі.

Для папуасів настали роки іноземного гноблення. І тоді західноіріанці піднялися на боротьбу.

Наше знайомство з Новою Гвінеєю почалося з того, що ми почули оте вітання на причалі, потім приглушений дзвін гітари — мрійливу, неквапну пісню десь у пітьмі. Тепер же в цій казармі гамірною юрбою нас оточили народні оборонці — солдати Західного Іріану.

Наші господарі в дивному одязі: смугасті кофти-тільники і… білі спідниці. Вони — гостинні, частують нас лимонами, які ростуть тут же, на подвір'ї; пригощають солодким печивом, тропічними фруктами.

Далеко за північ, але ніхто не спить. Розмовам немає кінця. Ніч, темні, непрохідні нетрі. Десь здалеку, чую, прокочується дикий зловісний регіт: змішаний з шерхотом ночі, він холодком пронизує тіло. То птах джунглів бурум. На мить настає тиша. Потім знову скрикує, тужно плаче, розпачливо регоче лісове диво. Сумно і хрипло кричать какаду. Джанкрик, по-нашому цвіркун, виводить свою нескінченну пісню; в пальмовому вітті, в сухостоях трави кунаї заблудився вітер. І вже іншим трепетом повниться ніч…

А Хаті Мартіно співає. Про свої сонячні береги, про голубі моря. Ми зачаровано слухаємо його пісню. Я всівся осторонь гурту під гіллям папайї з літнім папуасом Ятманом. Він розповідав; Хаті Мартіно переклав мені слова тієї легенди.

Ось коротко її зміст… Жив на світі хлопець. Над усе любив він мандрувати; голубі моря, високі гори були його життям. І сказав йому бог: «Чотири кінці на світі — і скрізь ти хочеш побувати. Я всемогутній, і то не смію думати про таке. Але щоб здійснилось твоє бажання, маєш ти витримати тяжкі випробування. За те, що побачиш захід, я відрубаю тобі праву руку, за схід — ліву, за північ — ногу, а за південь — другу».

Пішов хлопець той на захід, і відрубав йому бог праву руку, на сході позбувся він лівої руки, на півночі ноги. А все ж вирушив востаннє — на південь.

І злякався тоді бог. «Дійде до мене, — подумав, — помститься за горе, заподіяне йому. Перетворю його на камінь. Нехай стоїть отак на одній нозі при дорозі…»

І скам'янів навіки юнак.