Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Навіть на тисячометровій глибині і ще нижче побачили рибу.

То тут, то там, звиваючись, гойдалися, шугали розпливчасті, видовжені тіні. Риба була химерна — змієподібна, сплюснута, з широко роззявленою пащею на великій, схожій на трикутник голові. Вона ніби скам'яніла, нерухомо стояла на одному місці.

Повз ілюмінатор пропливали косяки мальків.

Деякий час батискаф ішов з вимкненими прожекторами, і мілька та дрібні креветки, фосфорично сяючи, здавалися рухливими зорями й сузір'ями. І, так же сяючи, хвостатими кометами прокреслювали «небозвід» в'юнкі вугрі.

Ми поринали нижче й нижче. Не раз потім згадаються підводні мандрівки, привидиться уві сні, що я лечу в безвість, якій немає ні початку, ні кінця.

— Ти там живий? — поцікавився Заєць, прочинивши двері у мій відсік.

— Живий, — озвавсь я.

Мандрівка була така захоплююча, що я, не відриваючи погляду від монокулярів, заворожено дивився в безодню. І все побачене, як і наказали, занотовував у щоденник.

Записав і дещо зайве, так би мовити, додав від себе.

Василь Окань згодом жартома дорікнув:

— Слухай, тезку, сюди! Відбив ти у мене кусень хліба — став, як і я, Нестором-літописцем, щоправда, — літописцем підводним.

А начальник експедиції, Гліб Семенович, прочитавши зроблені мною нотатки, зауважив:

— Непогано, колего! Одначе — багато експресії й емоцій. Ну, подумайте самі, навіщо в діловому документі зазначати: «БОЖЕ, ЯКІ гарні рибки! Вони нагадують метеликів над ромашковим лугом». Або оце: «Галузка шестипроменевого корала, ніби Наталчина коса…» Це щось дуже особисте, товаришу Гайовий! І для науки, слово честі, не має інтересу.

Дісталося мені й за милі жіночі голівки — знову-таки Наташин профіль і анфас, — якими я обмережив поля свого підводного зошита.

— Пушкін теж любив малювати на полях чернеток жіночі голівки, — хотів було виправдатись я.

— Так, малював. Але ж то Пушкін — геніальний поет, а ви, колего, лише спостережник, крім того, науковий, — уточнив Гліб Семенович.

Критику доведеться врахувати. А поки що ось кілька уривків із того «наукового» документа.

«…Ох, не можу! — записав я. — Потримайте мене за талію. Все — ніби сон, мовби казка. Ця синя-синя вода, ця бездонна глибочінь. Шик-модерн, люкс-торпеда!

Заєць каже, що перша підводна мандрівка завжди так вражає. Альфред чимало спускався на дно, тому знає, що до чого. Розумний, босило, аж страшно!

Наш гостроязикий Окань зауважив: Заєць, мовляв, надзвичайно розумний, але на диво бездарний. Чи так це, я до пуття не розібрався. Поживемо — побачимо.

Згадався мені чомусь — і де? — під водою — Кукса, який теж просився в екіпаж батискафа. Між іншим, Сашко виявився непостійним: до кінця не зміг витримати характеру. Вчора він послав Моніці радіограму: «Котьку, я тебе хотів зробити морською царівною, і через це мені влетіло по зав'язку. Безмежно твій О. Кук».

…Підводний апарат іде повільно. Та якби він навіть мчав, то й тоді б я повинен був устигнути все, що побачу, записати в щоденник.

Мої спостереження, зазначив Антрекот, проводжаючи нас у глибини, чого доброго — стануть епохальним відкриттям у науці. Звичайно, більше треба писати про риб та медуз, ніж про наших Ромео й Джульєтту — Моніку й Куксу.

Риби тут, хоч як це дивно, багато. Але вся вона — чим не привиди, вихідці з того світу! — скарлючена, непропорціональна. То голова велика, то хвіст або тулуб, як чорна блискавка, звивається зигзагами; на спині, замість плавців, довжелезні відростки-антени.

Риба аніскілечки не боїться нашого апарата, наближається до нього впритул, антенами торкається металевого корпусу. І знову неквапно відпливає, спрямовуючи антени врізнобіч, ніби до чогось прислухається та щось нечутне вловлює в цьому безмовному океані.

Час від часу Кім бере пеленг — орієнтується по підводних акустичних маяках, один з яких на дні долини і два на схилах розверзлих вулканічних кратерів. Місцезнаходження наше уточнюють і на «Садку», передаючи потім координати на батискаф. А все ж (на великих глибинах теж струмують течії) нас зносить убік, на південний схід від наміченої цілі. І тому пілот загальмовує спуск. Батискаф рухається по горизонталі, аж поки знову не опиняється над потрібною ділянкою дна.

Пункт, куди ми повинні прийти, — широке, майже квадратне — два кілометри в довжину і стільки ж ушир — плато. Лежить воно на глибині трьох тисяч метрів.

Що ми про нього знаємо? По-перше, це рифтова долина з крутими, прямовисними схилами, які ведуть у глибоченну прірву. Плато, розтинаючи навпіл гірський підводний кряж, який на сотні кілометрів тягнеться з півдня на північ, оточене «вогненним кільцем» діючих вулканів.

Умовно його назвали палубою «Садка», бо формою воно справді схоже на палубу — таке ж, як і наша Дерібасівська, нешироке, затиснуте обіруч бортами скель.

Ось, власне, і все про землю, з якою намагаємось стрітися віч-на-віч. Портрет її — на планшеті в кожного з нас.