Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хлопець же, немов із скафандра, виглядав з бахматого, замазуреного тільника. Замість капелюха голову увінчувала саморобна, пошита абияк, у плямах сурику й охри феска.

— Здорово, друже! — піднявши капелюха, привітавсь я. Привітався щиросердо, незважаючи на його лайливість, бо вперше за довгі дні невдач на душі було радісно й святково.

Він озирнувся, а потім, чимдуж налігши на кермо і додавши мотору газу, — дим заклубочився над причалом, оповив мене з ніг до голови, — майнув зі своїм візком ген за пакгаузами.

І в ту ж мить, коли він оглянувсь, я впізнав юнака. Місяць тому ми разом з ним проходили медичну комісію. Але в мого знайомого лікарі виявили ваду. Як він казав — плоскостопість. Від цього, звичайно, не вмирають. Та хлопця в море не пустили. Невтямки лише, чого на мені злість зганяти?

Розділ шостий

ПЕРШЕ ВИПРОБУВАННЯ

Привіт тобі, голубий кораблику!

Судно завантажувалось давно. Харч, наукове обладнання були вже на борту — скоро вода дістане ватерлінії. Лишилась мізерія — незначні вантажі, і тоді в море.

Ця «мізерія» і припала на мою долю. Мішок виявився важкий, та все ж не такий, щоб перед ним спасувати і кликати на поміч інших. Та й що я за моряк, коли починаю з того, що вдаюся по допомогу! Схопивши той вантаж за «гичку», намагаюсь зрушити його з місця, потім підняти вгору, кинути на плечі. А вже тоді, перепочивши, зносити в трюм.

— Ти ось що, голубе, — помітивши, як я вовтужусь з мішком, порадив боцман, — лицедійство облиш і скажи Петракенкові, нехай піддає. Інакше вантажі заночують на палубі, а нам вранці відчалювати.

Сходячи на берег, боцман не забуває кинути:

— Навіть при виборюванні чемпіонату дозволяється всього три спроби вижати штангу — решта до уваги не береться.

Це повчання мене зачіпає за живе. Забуваю про сорокакілограмову вагу.

Розлючений, закидаю мішок на плечі. Г-о-оп! Готово, можна нести.

Зігнувшись навпіл, спускаюся з горішньої палуби на твіндек. Цок, цок, цок, неначе звук метронома, відлунюють у металевому череві корабля мої кроки. Таке заняття, коли тріщать кістки і роба пристає до тіла, хлопці звуть пафосом праці.

Хлопці з палубної команди — мудреці: їх романтикою не зачаруєш.

— Дурних немає, — кажуть, — і жили нічого надривати, якщо працю можна механізувати.

А мені довелося переносити вантаж на плечах!

Нарешті мішки в трюмі. Можна перепочити.

Стомлено опускаюся на палубу — дощаний затоптаний сотнями ніг настил. Не палуба, чортзна-що! Таке, видно, буває завжди, коли хапливо готуються до відплиття. І навіть боцман, ревний охоронець порядку, на це не зважає. Чекає кращих днів.

— У відкритому морі, — зауважив Петраненко, — язиком вилизуватимеш кожну цятку бруду.

Лякає, бач, перевіряє, на що я здатний. «Нічого, злюко, — про себе думаю, — цим мене не візьмеш. Марно стараєшся!»

Низько над сопками, торкаючись вершин, пливуть волохаті хмари. Їх — полчища, і насувають вони з моря. Я бачу, як навалу зустрічає місто. Розтерзані вітрами, пошматовані лезами скелястих берегів, хмари поступово тануть, і тоді видноколо прояснюється.

Звідси, де я сиджу, видно добру половину міста. З крутих сопок вулиці збігають до самої води. Хоч би якою пішов, потрапиш до моря — неначе ти на острові, серед нескінченних хвиль. Та ще принадніше місто з високості. Коли я наближався до нього літаком, мені воно здалося заякореним на рейді кораблем, у будь-яку хвилину ладним знятися з якоря і вийти в море.

Кожен образ, що виникає в нашій уяві, кажуть, — породження загадкової підсвідомості, прихованих почувань. Останнім часом про це багато пишуть. Навіть недавно читав я в якомусь журналі. Справді-бо, кому спаде на думку місто порівнювати з готовим до відплиття кораблем, як не тому, хто думає про море і побоюється, аби судно, на яке збираєшся, не вийшло без тебе в рейс? А ще донедавна такою людиною і був я. Бо все ставало мені на заваді, все було проти мене!

І тепер, сидячи під цим крилатим вітром, який обвіває й пестить, радісно усвідомлювати, що все вчорашнє позаду і що під ногами, нарешті, палуба корабля, на якому я таки попливу в далекі південні моря.

— Егей! — кричить Петраненко. — Кінець перекуру. Йди-но сюди.

Зачувши його голос, немов прокидаюсь од вабливого сну, поспішаю на корму.

Спокою, як видно, на цьому судні не ждати!

В'юнкий гумовий шланг, яким з баржі перекачують воду, немов живий, повзає під ногами, звивається в судомі. Прорвавши в кількох місцях обтяжку, тоненькі водограї цвіркають високо, розпорошують бризки; мов дошкульні батоги, січуть обличчя холодними цівками. Ми підтягуємо шланг, колінами притискуючи його до палуби, і він, хоч і пручається, все ж поволі утихомирюється.

Вузлуваті руки Петраненка приборкують гумового удава: пластир охоплює пробоїну, дріт туго стягує її, і вода поволі примовкає.