Вибрані твори. Том перший: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ось що ти наробив, Солоний, — пополотнілими губами докірливо прошепотів Мотовило. — Краще б взагалі не виходив.

Тим часом на галяві коїлось таке. Старий полінезієць, наблизившись до своїх односелів, зупинився. Єдиним подихом натовп йому відповів:

— Мана!

І десятки рук показали в бік кущів.

Але дідуган не квапився. Він ще раз уважно глянув на прилісок. Потім підніс угору довжелезну, що закінчувалась кулею, булаву і голосно крикнув:

— Ме'а, попаа, тоупапау-мана? Попаа-тани, мейкаті-ка якой, хаере та маа пої!

Уже пізніше ми довідались, що вождь — а це був він — запитував:

— Хто ти — біла людина чи привид? Якщо людина, будь ласка, вийди і разом з нами покуштуй приготовленої з коріння таро страви пої.

Не знаю, чи зрозумів хто-небудь з нас, про що говорив тоді тубілець. Мабуть, що ні. Але підсвідомо Адам Варфоломійович, я певен, догадався.

Він, не роздумуючи, раптом розсунув кущі й вийшов на галяву.

— Мана! — знову заволали дітлахи.

Та Паганель не зважав на викрики. Приклавши руку до серця, він, як це роблять, виходячи на сцену, лицедії, доземно вклонився полінезійцям.

— О попаа! — радісно вирвалося з грудей у багатьох. Навіть діти перестали кричати своє лякливе «мана».

А вождь з булавою («Зараз лупоне нею Паганеля!» — подумав я) підійшов до Адама Варфоломійовича і, простягнувши руку для вітання, мовив:

— Кіо рана кой! — І тут же додав, називаючи своє ім'я: — Теарікі.

… Так відбулася наша зустріч на Матіа.

На острові Матіа почався сезон заготівлі копри.

Розділ сімнадцятий

ВОЖДЬ ТЕАРІКІ ВІТАЄ ГОСТЕЙ

14 лютого, четвер. Минуло трохи більше тижня, як ми серед полінезійців. Але… зроблю відступ, поверну кермо, як мовиться, на сто вісімдесят градусів і занотую те, що сталося після братання Адама Варфоломійовича з вождем тубільців.

Ну, коли це вони поздоровкались, Паганель жестом показав на кущі: там, мовляв, мої товариші. Водночас він звернувся до нас:

— Виходьте, колеги!

Ми залишили засідку і нерішуче вийшли з-за кущів.

— Сміливіше, сміливіше! — помахом руки підбадьорив природознавець.

Вождь теж щось сказав своїм підлеглим. І от — уявіть картину: посеред галяви, яку звідусюди оточують гінкі пальми, стоїть босоніж, у подертих шортах, у крислатому брилі наш Паганель і не менш екзотично одягнений ватажок тубільців, а в цей час до них підступають з одного боку полінезійці, з протилежного — ми.

Остров'яни підійшли з довбнями та піками в руках, і я потай жахнувся: а що, коли вони на нас, беззбройних, нападуть? Проте нічого такого не сталося. Навпаки, за наказом вождя тубільці оточили нас тісним колом і почали вітати: одні простягали руку, інші обіймали. А Наталку молоденька полінезійка навіть поцілувала — по-своєму, звичайно: потерлася носом об її ніс.

Людина з людиною, подумав я, завжди може без застосування зброї і різних там «натисків» та погроз про все домовитись. Планета Земля не така вже й велика, вона — наш спільний дім, і в ньому людям ніколи не повинно бути тісно.

… За якусь годину після зустрічі на галяві ми вже сиділи в полінезійській хижці, так званому палаці — хатка на курячих лапках! — для гостей і мирно розмовляли.

Ось коли стали в пригоді знання нашого вченого — Адам Варфоломійович, як і вождь острова Матіа — Теарікі, що замолоду жив на Таїті, хоч і погано, але говорив по-французьки. Інші — ні тубільці, ні ми — тієї мови не розуміли, якщо не брати до уваги Мотовила, що пам'ятав колись почутий французький афоризм: ляпеті вієн-т-ан манжан, тобто апетит з їжею прибуває. Правда, у мене в запасі теж були два французькі слова: пардон та мадам.

З таким от знанням мови ми й сіли за стіл переговорів (полінезійський словничок я уклав пізніше).