Невеличка драма: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дівчина глянула на нього спантеличено.

— А я ж, Льово?… Як же я тепер? У мене ж нічого не лишилось.

— І ви почнете жити ніби спочатку, — сказав хлопець серйозно. — Спочатку, Марто! Ах, Марто, це ж добре, коли в людини нічого не залишається… Ви вийдете одного дня, і побачите, що ви все хочете мати, що ви нічого ще не спізнали… І все заспіває у вас, Марто, — серце, думки. Ви прокинетесь, як прокидається вранці земля, у якої ніч теж усе відбирає… Але ви тремтите, Марто, вам треба зараз лягти.

Вона не опиралась і хитаючись дійшла до ліжка. Коли лягла, раптом відчула жахливий холод свого тіла, що здавався їй раніше жаром, і зіщулилась в маленьку грудку. Льова накрив її пальтом.

— Це холод з мене виходить, — прошепотіла вона за хвилину. — А що надворі? Мороз? Вітер?

— Надворі тепло, Марто. Все місто в огнях… Завтра свято, Марто.

Вона зітхнула.

— Я дурна? — спитала вона зненацька. — Скажіть, Льово!

— Ви прекрасна! — скрикнув хлопець і замовк, зніяковівши.

— Одверніть світло… мені боляче в очі, — промовила вона знесилено.

Він повернув до стіни лампку, що на столі, і їх обох обгорнув тихий присмерк, немов до кімнати раптом прийшов знадвору той теплий і нашорошений вечір. І далі вони розмовляли майже пошепки в цій півтемряві, що спроквола й неохоче носила їх слова.

— Тепер гарно, — мовила дівчина.

— І я прийшов до вас з гарною новиною. Кімнату ви маєте, Марто… кімнату, яку ви полюбите. Вас приймуть там, як рідну, вірте мені, Марто. Ось я кладу вам на столі адресу. Ви підете завтра…

— Якщо я завтра ходитиму… Але спасибі. Що ж мені ще? А, посаду! Ну, й посаду дадуть… все буде чудово Льово… Я буду вставати вранці в кімнаті й іти на посаду… Який жах! Розумієте, чому жах? Бо все буде так, ніби нічого й не сталося.

Він почав їй захоплено казати, що душа ніколи не стомлюється, що творчість веде людину вічно вперед, і минуле зникає, як ніч, як туман із вранішнього обрію… Та вона його перепинила.

— Знаєте, що мені хочеться? — спитала вона, судорожно сміючись. — Мені страшенно хочеться скупатись. Я так люблю ввечері купатись! Вода — це найкраще, що єсть… Всі люблять воду, тільки скажені бояться її. Знаєте, чому люблять? Бо, кажуть, життя вийшло з води, і вода нас вабить. Льово, як вабить! Підійти до берега десь, де нікого немає, де зовсім порожньо, тихо… Вгорі небо, а навкруги — ніч і пустиня. Тоді роздягтись швидко і… Ні, треба спочатку підвести вгору руки… Навкруги ж нікого, це не соромно. Потім спустити руки й дивитись на воду — вона рівна, блискуча, всі зорі в ній, вона ніби спинилась і чекає… тільки хлюпотить десь об берег: іди… іди…

Вона замовкла, та перше, ніж він, геть здивований, встиг їй щось відповісти, сказала далі:

— Тоді ступити вперед один крок, ще один… вода вже торкнулась… ні, це тільки перший дотик такий холодний! Ще… ще… вода підіймається, обіймає тіло потроху, все вгору, вгору, серце так стискується і… і…

— Марто, ще холодно купатися, — сказав Льова стурбовано.

Вона нічого не відповіла й заплющила очі. Хвилину, дві, три стояла мовчанка. Потім Марта раптом спитала:

— Ви ще тут? Ідіть уже, Льово.

— Ні, я ще побуду… поки ви заспокоїтесь, — сказав він несміливо. — А потім я зовсім поїду, — додав він. — Завтра я збираюсь, Марто, поїхати звідси назавжди.

— Від мене, — прошепотіла вона.

— Ні, Марто, не від вас. Я засидівся тут… мені хочеться великої дороги. Я почуваю себе, Марто, юнаком, яким був колись… Знаєте, юнацькі мрії які у всіх юнаків? Тікати з рідної хати… Де-небудь тікати, щоб побачити щось нове й жити не так, як жив раніше… Я знову хочу цього, Марто! Я хочу нового, того, що раніш не було, вічно нового, Марто… І ви, Марто, цього захочете, у вас порив єсть, ви не запліснявієте… Ви будете падати й підводитись, рухатись свою маленьку вічність, як наша земля, як наше сонце і місяць свою велику, незмірне велику…

Він казав тихо, але піднесення бриніло в його словах, що були дівчині болючим, нестерпним докором. Бо вони здіймали в її голові хаос, де тільки дві точки ясно світились — нічого нового й вічно нове!

— Так робить світ, так мусимо й ми робити, Марто, бо ми частина його, маленькі світи, — казав він. — Тоді здійснюєш те, для чого народився… тоді будеш щасливий, Марто… І ніколи не пожалкуєш за тим, як жив.

— Чому я така нещасна? — прошепотіла дівчина.

— Ви багато хотіли, Марто… І я багато хотів. Ви… зустрілись з таким, що мало хоче, а я… ні з ким не зустрівся. Але я знаходитиму вас, Марто, скрізь. Бачитиму вас, Марто, в людях, у світанках, у нових зорях… скрізь, по всій землі, яку я ще побачу… Кожного разу, як я здибаю щось гарне, щось добре, Марто, я буду згадувати про вас…

— А може, все це брехня! — раптом скрикнула дівчина, схопившись. — Може, він не жениться, Льово! Звідки я знаю? Чому я мушу вірити? Може, з мене поглузували, навмисно, підло поглузували! Льово, я нічого не знаю… Допоможіть мені! Це останнє моє прохання… Ви зробите? Скажіть!

— Що саме, Марто, зробити?