Облога Белза: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І їх було дуже багато.

...Коли Сулейману доповіли, що практично всі полонені тяжко поранені, цілим майже ніхто не здався, він наказав усіх стратити...

Загін Єськовича, усупереч тому, що думав д'Алу, збільшився, бо його люди знали, де шукати тих, хто ховався в лісах.

Зі зброєю також було непогано  — у кожного спис (занадто довгі лицарські не підійшли, то з них познімали наконечники й насадили на саморобні держаки), у кожного щось для метання, сокири, палиці, корди, кинджали...

Метою удару боярин обрав одну з корогв, що прикривали шляхи, якими до Белза могло підійти деблокувальне військо.

Поляки були певні, що такому війську немає звідкіля взятися, проте добре розуміли, що Бог береже тих, хто не забуває дбати про охорону.

Корогва, на яку Казимир поклав функції бойової охорони, була боснійська. Вона контролювала один зі східних шляхів до Белза й у разі появи Любарта, Кейстута чи татар мала запалити сигнальний вогонь, а потім або втекти, або скласти зброю (викупати полонених Лайош не забував ніколи).

Боснійські піші лучники вважалися другими в Західній Європі після англійців, проте на полі бою вони не зустрічалися, відповідно, питання про першість залишається не зовсім з'ясованим.

У минулому поході корогва зазнала великих втрат, була залишена у Львові, де більшість поранених померла... Тепер їх залишалося шістдесят двоє, і саме тому Казимир поставив їх в охорону  — капітуляція такої частини буде майже непомітною, а винищити раніш, аніж запалять сигнал, навряд чи вдасться.

Проте боярин Василько Єськович задумав дещо інше.

Боснійці, бувалі вояки, обрали скелю, що була майже ідеальним спостережним пунктом, біля підніжжя якої розташовувалася печера. У цій печерці вони по черзі спали в теплі, бо там увесь час палало вогнище. Вхід оточили півколом  — валом зі снігу, политим водою. Ще одне снігове півколо, значно менших розмірів,  — на вершині, де перебувають спостерігачі, де є заздалегідь залитий смолою хмиз. Запалити його  — справа миті,  — і вогонь із димом до неба...

...Підійти зимою на лижах до крайлісся так, аби там із жодної гілки не впала жодна сніжинка, не просто важко  — неймовірно важко.

Та той, хто з дитинства полює,  — зможе.

Старий Єлизар змерз. А поворухнутися ніяк не можна, ніяк.

Стійте стовпами, ані руш, навіть очима не лупайте, а то ще чхатимете!

Стійте! Стійте!

Стійте, бісові діти!

Стояти без жодного поруху!

Стояти!

Час неначе замерз, неначе його також скував цей лютий холод.

Єлизар уже нічого навіть не думав, думки чи то завмерли, чи то заледеніли.

Нарешті, нарешті, нарешті, коли вже сутеніло, почувся скрип насту й голоси.

Старий увесь перетворився на слух. Йому доводилося і звіра і ворога убирати вухом, не бачачи, але тоді він був сам-один. А тепер його поставили, татарською мовою кажучи, отаманом.

Рано.

Рано!

Рано!!!

Слуга ординський думав із такою силою, що, здавалося, його думки лунають над лісом.

Ось, нарешті!

Навіть сокиру хтось обновив, ударив по дереву. Не по тому, що рубатимуть. Якийсь пень ударив, бо сила грає.

Одну жахливу мить здавалося Єлизарові, що не зможе він ані сказати, ані рушити з місця,  — так задубів. Але з горлянки старого вирвався хриплий звук, і вони рвонули вперед  — тепер хай сніг падає! Хай кущі тріщать, хай!