— І він виступив проти них! Я був там, я бачив, як прості рибалки повели човни, навантажені смолою, проти турецьких галер, і ті палали, як вогнища пекла, а піші момчилівці атакували турецьку кінноту й перемагали. Але... Інші місцеві князі — ромеї, слов'яни — об'єдналися з турками проти нього. Хоча їхніх військ було двоє на одного, Момчил був близький до перемоги, але його хтось зрадив[84]...
Божирар помолився, те ж саме зробив і князь.
— А тепер це військо, яке так і залишилося у Європі, присягнуло бею Орхану, синові Османа[85]. І я не бачу, яка християнська держава, крім Угорщини, може їх зупинити. Ромеї, болгари, серби ріжуться кожен народ між собою, і їхнім монархам бракує часу подумати: а може, сусід — це ще не найгірший ворог?
— А... — князь Семен мало не сказав, що Лайош такий же, проте обірвав себе. Негоже було ставити Божирара у становище, коли йому доведеться брехати, бо сказати щось погане про свого монарха він просто не міг, не мав права — навіть у розмові віч-на-віч.
— А Лайош, якщо збере всі сили в один кулак, буде мати тисяч сто п'ятдесят, а то й більше.
«Та знаю я, знаю, що ті війська, які Лайош посилає то аж під Вільно, то в Неаполь, потрібні на берегах Білого[86] моря, скинути в його води турків. Поки їх ще можна скинути. Він не розуміє цього! Але якщо зрозуміє, то йому буде кого послати».
Вони не могли знати, що саме в ці хвилини...
Узбережжя Дарданелл.
Сулейман, син Орхана, на прізвисько Газі[87] обвів поглядом своїх пашів.
— Кесар Руму[88] вже втретє обіцяє віддати нам місто Цимпе, щоби ми мали притулок та опору, місце, де ми могли б тримати свої війська в перервах між походами. Не треба мати розум Сулеймана ібн Дауда[89] — він не виконає обіцянки, яку дає лише тому, що не може тепер воювати ще і з нами.
— О шах-заде! — схилив голову Евренос, уславлений воєвода, талант якого Сулейман пізнав на власному досвідові, бо той був командувачем військами бейліку Каресі, та не раз бив османів. Утім, тепер Каресі османам підкорився. До речі, саме тому він називав Сулеймана царевичем, хоча Орхан не титулував себе ані султаном, ані ханом, ані шахом. Вислужитися хотів. — Залога Цимпе живе в містечку під його стінами, має біля селища ділянки, здебільшого виноградники. Якщо ми нападемо на них відкрито, то вони встигнуть завести родини у фортецю й битимуться до останнього. Але вони восени виходять із містечка для збору винограду. Знають, що в нас великих кораблів немає.
— Так просто? — поцікавився хтось.
— Не зовсім, бо вони виставляють пости. Розставлені розумно, заскочити зненацька важко. Проте блискавичної атаки з моря не чекають — знають, що в нас мало кораблів, і гадають, що ми кілька разів возитимемо людей туди-сюди.
— Тобто ти пропонуєш таємно найняти судна?
— У жодному разі, о шах-заде! Ромеї — великі майстри шпигунства. Європейський берег Дарданелл був видний з азійського, можна послати голуба, можна послати повідомлення за допомогою люстерка, можна вночі на човні, добрий плавець просто перепливе.
Сулейман кивнув.
— Я пропоную відібрати всього лише сорок воїнів. Але відшукати таких, які однаково відмінно стріляють із лука й володіють шаблею, уміють веслувати і плавати, лазити по аркану, закинувши його за зубець стіни. Розпустимо чутки, неначе шах-заде хоче збільшити свою охорону. Навчимо цей загін діяти, як пальці однієї руки. В останні дні зробимо так, аби було видно — наші кораблі не збираються виходити в море, а в останню ніч зв'яжемо плоти — Великий Брід[90] тут вузький. Висадимося не в порту — хтозна, який корабель з яким екіпажем може там опинитися, — а в одному з тих місць, де кораблі не можуть підійти до берега. І раптом увірвемося у фортецю, де будуть самі вартові. На додачу треба, нікого не втаємничуючи, зібрати тут таких воїнів, які хочуть мати землю, — не уточнюючи їм де. І як візьмемо замок — перекинути їх туди! Так, аби нашу залогу склали не просто воїни, а люди, які захищатимуть уже своє!
— Так і зробимо, — підвів риску Сулейман Газі.
Турецька навала на Європу розпочалася.
Через двадцять три роки вони вперше вдеруться в Угорщину.
Нічого цього не знали князь із Божираром...
Тим паче вони не могли знати, що не так скоро, але на сотні років утратить Угорщина незалежність, до того ж історія пожартує — збереже імена, але поміняє місцями цифри.
29 серпня 1526 р.
Король Лайош ІІ обвів поглядом османські війська — а потім свої.
Те, що він побачив, не радувало: якщо Лайош І міг би (якби бачив далі власного носа) виставити проти двадцяти п'яти тисяч Орхана та Сулеймана Газі сто п'ятдесят тисяч, і це — без можливих союзників, то через сто сімдесят п'ять років Лайош ІІ зустрічав сто п'ятдесят тисяч Сулеймана Кануні, маючи лише двадцять п'ять тисяч. Разом із союзниками і хрестоносцями.
Як це могло статися, якщо населення країни зросло?
Це було наслідком політики, яку розпочав Карл-Роберт, Лайошів батько, продовжив, уперто та послідовно, сам Лайош-Людовик, і далі вона стала традицією — політики опори на магнатів іноземного походження. Не на власне дрібне дворянство та купецтво, не на таких людей, як Міклош Толді та Божирар Антоєвич. Кожен король запрошував нову групу іноземців. Як наслідок — закріпачене було не лише селянство, а й чимала частина дворянства. Міста були задушені. Бракувало і вільних людей, і грошей. А частина великих феодалів відсиджувалася у своїх замках...
Залишалася одна надія — на доведену в багатьох битвах високу боєздатність угорських військ і хрестоносців.
— Панове! Наша піхота скує яничарів, а в прямому бою турецька кіннота програє нашій.
Спочатку так і було. Спагії не витримали лобового удару лицарів і показали тил. Але їхні коні були прудкіші за переобтяжені лицарські, турки відірвалися і проскочили в проходи, залишені в бойових порядках піхоти, озброєної рушницями, луками, застарілими, але вбивчими арбалетами, навіть просто дротиками, які метали рукою.
[84] Ім'я Момчила ввійшло у фольклор усіх балканських народів.
[85] Осман та Орхан — засновники Османської імперії.
[86] Егейського моря.
[87] Борець із «невірними».
[88] Імператор Візантії.
[89] Мається на увазі біблійний цар Соломон, син царя Давида.
[90] Дарданелли.