Ексгумація міста: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Доки набирається вода… На моніторі висить текст, який набирала Ліка (я не лізу в її записи, але якщо вона його не закрила…)

___________________

НЕВИЛІКОВНЕ ЛІТО

… Молко полюбляв залізти в мої документи, або у мій записник, або в щоденники своїх коханок (юні графоманки були його пристрастю, графічний вуайєризм - невиліковною вадою)…

Я теж, до речі, люблю відкиснути у ванній…

Дз-з-з-трррр… Дз-з-з-трррр (апарат, мабуть знову купався) - Слухаю? (добре, що Ліка залишила його тут…) Так. Що?! О господи… так… Перша Швидкої Допомоги, на лівому березі, я зараз приїду, я вже їду!!!…. Як померла?.. … Ліко… подібне до шкіри удава тавро автомобільних шин… Лі-ко… сестра?..

___________________

ЛИСТИ ЕЛІКИ ТА БАГАТО ВОГНІВ

(ПОСТСКРИПТУМИ)

У мене є братик Майк. Доволі пафосно… Я стільки разів обіцяла йому написати листа (він мешкає поблизу мене і часто заходить у гості).

Привіт, Майку! Все, що я написала, розподіли на купки, заліпи у конверти і вважай листами до тебе. Адже ми все переживали разом. Лише ти впізнаєш всіх, про кого йдеться і згадаєш все, про що йде мова.

P. P. S. Дякую тобі, Боже, що у мене немає подружок.

Я бачила тебе вчора, і ти була вагітною… Ти була спотворена вагітністю мого прокляття. Це означає, що я - вільна. Дякую.

Все, що намальовано в підручнику з анатомії, має насправді зовсім інакший вигляд. Звикнеш до тих кольорових абстракцій (а ви казали, що підручників з абстракціонізму не існує взагалі) - і ніколи в житті не розпізнаєш, наприклад, паренхіми, або жіночих статевих органів… Уява! Збочене уявлення вмить перетворить мозкову тканину на молочні залози, ліву сідницю - на праву мозкову півкулю, а очне яблуко - на склеп скарабея… А-натомі(сть)-я ніколи не працюватиму в реанімації, бо знаю, яким воно є.

Для спілкування на межі двох (щонайменше) світів мені бракувало б фантазії. Занадто реалістичними були б у моїх очах напівтрупи. Екологічний прогноз екологічної катастрофи.

Просуваюся вниз трохи вище строкатого рівня бруківки у протилежному напрямку Уздовж людей, виплетених кострубато і грубо з лози та вовни Посилаюся на свої вапнові емоції, які, Сподіваюся, не залишили плям на медвяній бруківці Хмари - немов шпалери обідрані в обгорілій оселі неба зимового залізобетонно - сірого…

Занотовувати свої сни - непогана, проте марудна ідея вбивання часу Адже вбити можна і те, чого не існує, Бо все існує, допоки існуєш ти сам, І - лише для тебе… Існування моїх скульптур пояснити можливо безліччю способів І від того вони лише зблякнуть, але існування свого не припинять, Бо їх не існує…

Мені снився собака, що спав у глибокому снігу поруч зі мною.

Висолоплював язика, витріщав очі прозорий демон пустелі зі скла, бетону й брудної криги.

Сновигали брудні авта десь поблизу -

Трохи нижче рівня моєї схованки…

Взимку все, що довкола, чомусь перетворюється на декаданс Dead Can Dance, - може через свою чорнобілість й фактуру зачовганої кіноплівки?

Так чи інак, розташувати шрифти пташиних слідів у послання на вогкім снігу - санскритом буває важче, аніж дослідити мить підступної втечі кави…

До вогню залишається кілька мікрон потойбічної пошти з Обгорілими оксамитом торочок попелу кутиками конвертів…

День небажаного листа перетворюється на пекло криги.

Бо самотність рано чи пізно ошукує навіть найсильніших - Змушує їх до спорудження Кришталевих в’язниць і дзеркальних покоїв неспокою через чуже життя.

Йди геть! Це останнє звертання до порошинки, що муляє в оці, яка склала про себе надміру високу думку, ніби вона - брила з обсидіану…

Чи, бодай, мармурова скеля.

P. S. А «что можєт хотєцца едакой глибє? А глибє многого хочєцца…». Не моє діло…

Місцям та речам властиво призвичаюватися до людей, яких вони оточують - до людей, що ув’язнюють їх своїм особистим уявленням. Оточують маніакальний затишок в оселі мідій колоніальний спокій болота в океані ілюзій там, де звично в коньяк пірнає скибка білого хліба… І дзеленчать загублені ключі в руках дитини…