Весняні ігри в осінніх садах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Яскраво світило сонце, з вікна виднілося зелене пасовисько, а за ним — темінь лісу, попід лісом бігали діти, дрімали корови, біліли гуси. Чудовий квітневий день для писання, але спочатку я таки намалював на папері пагорби з вітряками та вузенькою дорогою, що звивалася поміж ними і зникала на обрії. Що там, за обрієм? Так раптом забаглося побігти тією дорогою, наче дітвак, вибігти на самий вершечок найвищого пагорба і подивитися вдалину — які незвідані краї, які дива там приховані від мого ока?

«Що далі вони заглиблювалися в сад, то чимраз більше він вивищувався і вивищувався на їхніх очах, ставав величнішим і таємничішим, весь побасаманений тінями й півтінями, вигойдуючи в гіллі шовкові клапті сизої імли, — виводила моя рука на папері. — Дерева тут мали поспіль гоноровий вигляд, пишаючись древністю і породою, але водночас тут віяло і якимось новим духом, ще незнаним і дивним, а погляд одразу плавився в свавільній забаві мерехтінь, у чарах неймовірних суцвіть, грі розпаленілого проміння і сп’янілого від спеки листя. Здається, кожна рослина оживає від твого позирку, навіть миттєвого, струшує з себе тіні, зблискує лускою роси і чекає на твоє слово, до неї звернене. Тлусті ліниві орхідеї обплутують своїми хтивими мацаками стрункі фалоси дерев і, ледь помітно шоргаючи корою, доводять дерево до екстазу, в якому воно ледь не конає, стогнучи і пітніючи, задихаючись від надміру насолоди, розливаючи густелезні запахи і сходячи соками. В ніс б’є запаморочлива духмяність еякульованої живиці, на з’яву людей спалахують жадібні очка орхідей, і ось вони, наче грайливі гейші, зачинають звиватися прудкими тілами, переморгуватися й пересміхуватися, зойкати й солодко постогнувати…

Тоненьке прядиво сонячного проміння припадає до вужоподібних покручів іглави, кидається у вир переплутаного, безнадійно скуйовдженого поросту блакитного скрубу, а з-поза кущів розманіженої фалінезії визирають чиїсь очі, дикі, полохливі, але цікаві, а вгору на стрільчастих араукаріях вихвойдуються жовті, бранчасті й какаові папужки — орхідейські євнухи… Тирликає, мов божевільна, руда тарантохля, аж її довге пір’я, наче строкаті френзлі, стає дуба. З дупла старої шуплади визирає сполохана пискля, блискає вузенькими очима і знову щезає. Геть увесь цей тропічний ліс був насичений сотнями звуків, дивних і нечуваних раніше, звуки линули звідусіль, а деколи просто з-під ніг, змушуючи лякливо відсмикувати ступню, озиратися навсібіч і здригатися від котрогось здичавілого зойку..»[1]

Собачий гавкіт, зненацька зародившись з одного боку вулиці, поволі покотився на інший, а щораз наближаючись і наближаючись, вирвав мене із замріяного стану. Появу незнайомої людини на нашій вулиці мешканці звикли визначати за гавкотом псів: ось він зароджується десь удалині й починає наростати, ось він гучнішає й гучнішає, і якась нестримна сила змушує тебе визирнути у вікно й поцікавитися, хто ж там чимчикує. Ця звичка дуже швидко прищепилася й мені, тому й цього разу, визирнувши у вікно, я окинув поглядом вулицю і побачив високу дівчину з каштановим волоссям та довгими ногами, вона проходила, роззираючись, мовби шукала чийсь будинок, а в руці тримала книгу. Книга була товста. Книга була не моя. Я завмер і витріщився на неї, мов на дар небес. Я навіть промовив: «Господи, зроби так, щоб вона зайшла до мене!» І що ви собі гадаєте? Господь вислухав моє благання. Чесно кажучи, Він завжди уважно їх вислуховує і чинить так, як я попрошу. Інша річ, що з часом я починаю сам собі дивуватися: навіщо я це просив? Але то був не той випадок, ні, я попросив, щоб ця гарна, зваблива дівчина, ця секс-бомба сезону, ця розрада мого серця попрямувала до мене, і я готовий був навіть заради неї покинути сьогоднішнє писання, а вона таки це зробила, вона повернула до моїх воріт!!! А чому? Тому, що того дня я потребував саме її, а не писання. Я птахом злетів з другого поверху, а в голові промерехтіло безліч варіантів, хто б це міг бути: юна поетеса, яка хоче почути мої судження про свої вірші (і свою дупцю), прихильниця мого таланту, яка хоче живого (дуже живого) спілкування з кумиром, журналістка, що прагне взяти інтерв’ю (і в бузю[2]), американська перекладачка, яка хоче витлумачити англійською «Діви ночі» (і самій на період перекладання перетворитися на діву моїх ночей), студентка, що пише магістерську працю про роль жінки (піхви) у моїй творчості… На бігу я застібав ґудзики, пригладжував волосся, підсмикував штани, дорогою ще встиг встромити пику в дзеркало і розтягнути вуста в чудовій усмішці. Я вискочив на подвір’я так, мовби дістав доброго копняка, а дівчина вже стояла біля воріт і зустрічала мене великою сонячною усмішкою, і очі її були великі й радісні, дівчина була гарна, і вуста її червоніли так звабливо, що я відчув, як серце моє шалено тріпоче і мало що не вирветься із грудей від надміру щастя… Господи! Ти вислухав мене! Ти спрямував її кроки до мене!

І ось, коли я вже тремтячими руками розчахнув хвіртку, щоб впустити це диво, то почув фразу, вимовлену таким урочистим тоном, начеб мене повідомляли, що я став лавреатом Нобеля, але то не була та фраза, яку свого часу зачув Вільям Фолкнер, пораючись коло гною на своєму обійсті, то була фраза, яка не мала абсолютно нічого спільного з Нобелем. То була фраза, яку можна почути в Галичині безліч разів, але мала вона одну особливість — дивовижно урочистий тон, може, навіть урочистіший за той, яким промовляє до нас священик у церкві:

— СЛАВА!.. ІСУСУ!.. ХРИСТУ!!!

Я вмить отерп і заціпенів, передчуваючи щось недобре, тривожне і загадкове, якийсь зовсім інакший варіант, якого я не врахував, до якого не підготувався, а вона, не даючи мені отямитися, продовжила тим самим театральним тоном:

— Чи замислювалися ви коли-небудь над своїм життям?

Я ледве не звалився з копит, почувши ці слова. Здавалося, над головою в мене розверзлося небо з громами і блискавками. Я готовий був у цей момент її вбити. Єдине, що її тоді врятувало — Біблія, яку вона притискала до грудей. А може, врятував її дідуган, який несподівано вигулькнув десь із-за кущів і теж почалапав до мене, гугнявлячи:

— …безліч людей не думає не думає про те що їх чекає чекає безліч людей помиляється ляється щодня і щогодини загрузаючи у гріх усе глибше і глибше і якщо не простягнути їм вчасно руку вони опиняться опиняться в геєні огненній в геєні огненній огненній…

Він тримав у руках якісь чи то баптистські, чи то єговістські журнальчики з простацькими кольоровими ілюстраціями: левами, тиграми і пантерами, які чигають на людські душі, зокрема й мою, — і молов, молов, молов, а геєна огненна уже світилася вдалині й моргала до мене грайливим оком, а дівчина простягала мені Біблію з якоюсь неймовірно доброю і співчутливою усмішкою — так усміхається медсестра до пацієнта перед тим, як дати йому знеболюючий укол. Я люто гримнув хвірткою, аж ворота затряслися і покотилася луна, і, повернувшись до них спиною, стискаючи зубами цілий табун матюків, щоб не випорснули завчасу, повернувся до хати і лише тоді дав волю своїй люті, проказавши слово «блядь» сто сорок вісім разів, а коли заспокоївся, то подумав: а якого ти милого, власне, матюкаєшся? Ти ж отримав те, чого так хотів. Ішла собі дівчина-агітатор вулицею, випантровуючи живу душу, щоб звернутися з віщим словом, настановити на шлях істинний, врятувати від геєни огненної, але вулиця була безлюдна, за такої погоди люди звикли поратися на городах, вона й твоє подвір’я проминула б, якби ти, ти сам не попросив про це Господа, адже це ти мало що не руки заламав, благаючи: «Господи, зроби так, щоб вона зайшла до мене!» Господь і послухав, Господь завжди уважно вислуховує всі твої забаганки, ти забажав, щоб дівчина-агітатор прийшла до тебе, вона й прийшла, і тепер усе, що тобі залишається, чемно подякувати Богові, і я подякував: «Дякую Тобі, Господи, що вволив мою волю! І вибач мені, що я не скористався з неї».

Але був, був один такий раз, коли Господь не вислухав мого прохання. Це сталося тоді, коли я попросив у Нього повернути мені мою жінку. Що може бути простіше? Повернути мені моє, правда? Але Господь мене не послухав. Мабуть, мав на те свої причини. І знаєте що? Я вдячний Йому за це. Не минуло й півроку, як я щиро дякував Йому: «Господи, дякую Тобі за те, що не послухав мене, дурного, і не повернув мені мою жінку». Авжеж, Господь знав, що робить, інакше все наступне моє життя перетворилося б на пекло, бо, забігаючи наперед, скажу, що жінка моя, вийшовши заміж удруге за американського зубного лікаря, незабаром зі скандалом розлучилася, пережила пожежу в помешканні й у результаті опинилася в лічниці для божевільних, де провела два роки.

Я знову сів за стіл, перечитав написане і спробував продовжити, але рука на папері вперто виводила якісь малімони, сплетіння ліан, джунглі Бірми, рука не в змозі була написати жодного слова, яке б упало, мов кішка, на чотири лапи і залишилося жити, бо за секунду те слово викреслювалося, а на зміну йому падало інше і теж зникало, і я вже розумів, що того дня мені не вдасться нічого.

Після всього, що сталося, якась сила тягнула мене до міста, я спробував з нею позмагатися, навіть сів у крісло-гойдалку, закинув ноги на стіл, розгорнув Гемінґвея і прочитав два абзаци. На більше мене не вистачило, я вбрався і рушив світ за очі. Справді, це так і виглядало, бо я не пішов на автобус, а вирішив добиратися пішки, а це сім кілометрів від мого будинку до горішньої Личаківської. Ну й чудово, я люблю думати в русі, не сидячи і не лежачи, а саме чимчикуючи, весь занурившись у свої глибини, і дуже нервуючи, якщо мене хтось із них висмикує, наприклад, запитуючи, котра година, через що я годинника зазвичай носив у кишені. Але дорога з Винників до Львова через ліс — це дорога самотності, ніхто тут тебе не перепинить, не зіб’є з правильних думок. Я прихопив із собою канапки та пляшку домашнього вина. Я йшов лісом, перестрибуючи через потічки, які струменіли в невідомому напрямі, продираючись через густелезні завали сушняку, видряпуючись на пагорби і вихором збігаючи в долини. У лісі мені відразу стало легко, птахи виспівували сонячні пісні, розливаючи довкола хмільну радість життя, ліс п’янив запахом хвої і прілого листя, запахом моху й папороті, ноги м’яко відштовхувалися від землі й самі собою несли мене вперед і вперед, аж поки я несподівано не опинився біля Чортової скелі, якій німецько-мовна львівська поетеса Йозефа Кун присвятила на початку XIX століття велику баладу. Тут я вирішив улаштувати собі маленький пікнік і вмостився на траві зі своїми канапками та вином.

Мандрівка лісом дещо розвіяла смуток, я не бажав думати, як має скластися моє життя надалі, і не думав — я боявся про це думати. Треба вдавати, наче насправді нічого не сталося, просто жити собі на втіху й мати все в дупі. Я ліг і, задерши голову в небо, провів поглядом на захід якусь розкошлану хмарку з великою круглою задницею. Авжеж, велика кругла задниця — ось що мені зараз потрібно, чудовий засіб від смутку. Ви не повірите, але мій прутень навіть піднявся — чи то на цю думку, чи то на ту хмарку, яка що далі плила, то все більше деформувалася, обм’якала й розповзалася — усе як у житті: кожна кругла і тверда дупця з часом обм’якне й розповзеться.

Я допив вино і з повеселілою головою продовжив свою мандрівку. Пройшовши з півкілометра, я почув якийсь тоненький голосок. Прислухався: голосок линув зовсім поруч, я зробив кілька кроків убік і побачив на галявинці дівчинку років дванадцяти, вона, щось наспівуючи, збирала квіти. Дівчинку була в коротенькій спідничці, і, коли нахилялася, я бачив її круглі стегенця і випуклу сідничку. Я дивився на неї і думав: яка вона щаслива, що натрапив на неї у цьому лісі, на безлюдді, саме я, а не хтось інший, хто, можливо б, її зґвалтував. Я дивився на неї і думав: мабуть, я ще не вкрай зіпсований і не настільки голодний, коли не намагаюся її зґвалтувати. Я дивився на неї і думав: а класно було б із такою німфеткою покатулятися у траві. А потім тихенько, намагаючись не шелестіти, позадкував і зник у гущавині, гордий собою.

На Личаківській сів у автобус і, щойно потрапив до центру, як одразу ж відчув велике бажання опинитися вдома. Я навіть зупинився і замислився, чого насправді хочу: іти в редакцію «Поступу» чи сидіти у кріслі-гойдалці й… ну, власне, що… читати, писати чи забивати собі голову різними гнітючими думками, щоб врешті-решт напитися і вимкнутися? Все ж таки я подався до редакції і критичним оком обстежив усі присутні сіднички, але тієї, з котрою б я прагнув пережити нове велике кохання, не побачив, тобто були панночки, з якими я б радо втамував свою хіть, такий, знаєте, короткий перепихончик — дві-три пляшки вина, розмова ні про що, телевізор, ліжко, а наступного дня знову суворі газетярські будні, ніхто нікому нічого не зобов’язаний. Але я знав, що вони на це не підуть, а заводити новий роман я не мав бажання, а надто ще поки вграю, тусуватися з ними, гаяти час, провадити мудрі бесіди і вдавати, що мені це неймовірно цікаво. Ні-ні, це для мене муки, я не вмію прикидатися аж настільки, я мав змогу в цьому переконатися. Все, більше жодного кохання, жодного прив’язування, пристосування і намагання стати кращим. Я розгорнув свого записника, шукаючи телефони знайомих дівчат. Я ж тепер вільний, подумалося, і можу стрибати у гречку скільки завгодно, я можу чинити все те, в чому мене стільки років підозрювали. І це, мабуть, чудово. Я так захопився цим заняттям, що навіть став виписувати телефони на окрему сторінку, щоб було зручніше обдзвонювати. А чого відкладати? У мене зараз важкий період. Але й у сорок років чоловік усе ще може поміняти у своєму житті. Інша річ, що мало хто на це відважується. Проте я готовий. Мені нема що втрачати.

Я мав не надто великий вибір для того, щоб утриматися на поверхні. Якихось три можливості. Три можливості, кожна з яких вела в незнане, без жодного просвітку, кожна з яких манила по-своєму, і треба було неабиякої сили волі, аби зосередитися лише на одній. Я мусив вибирати поміж тим, чи а) вбрати слонячу шкіру, непробивний панцир і вдавати незворушного пройдисвіта, чи б) збожеволіти від надміру емоцій, перетворившись на безвольну тріску, якою грають хвилі, підкоритися обставинам і плисти за течією, весело метляючи хвостиком. Третя можливість була найгірша — в) спробувати стати добропорядним обивателем, нічим не вирізнятися, зібрати в одне ціле всі засоби мімікрії і злитися з навколишнім середовищем так, аби мене вже ніхто не зміг вирізнити. Я вибрав перше.

Але я мусив, я мусив сьогодні добратися до чиєїсь сіднички — то був єдиний ефективний засіб від хандри, і от, коли я вже намірився обдзвонювати виписані телефони, до редакції зайшла дівчина в короткій спідничці, з далеко не худенькими і такими білими ногами, що я подумав, ніби вона все життя провела в темному підвалі без вікон, а сонце бачила лише в букварі. А що вона мала великі груди, які щокроку трусилися, а сама вона роззиралася за кимсь, то я прошептав подумки: давай, давай, неси мені свої скарби, я розшматую тебе просто на цьому редакційному столі, заваленому газетами і паперами, давай мені свої білі ноги, я їх покусаю до синців. Я ледве стримався, щоб знову не звернутися до Господа. О ні, подумалося, як на один день божевільних бажань забагато, цього разу стримайся. І я стримався, не зводячи з неї погляду, я просто таки жер її своїми голодними очима, готовий проковтнути без спецій і гарніру. Раптом погляд її впав на мене, і, коли вона усміхнулася й рушила в мій бік, я про всяк випадок ковзнув очима по її руках, чи не тримають вони Біблії або молитовника, аби ще раз спробувати настановити мене на шлях істинний, але ні, в руках вона тримала сумочку, хоча від цього мені легше не стало, бо жіночі сумочки можуть приховувати безліч цікавих речей, зокрема й молитовник або пістолет.

— Ви Юрій Винничук? — прощебетала вона, даруючи мені усмішку з популярного дамського журналу.

Я кивнув і підвівся, щоб, коли вона почне в мене стріляти, встигнути сховатися під столом.

— Я маю до вас справу.

Це вже краще, ніж колупання стосовно сенсу життя, правда?

— Слухаю.

— Але… не тут… може, десь вийдемо?

Звичайно! Вийдемо! Ура! Але куди-куди-куди? Здаєтеся, є одна вільна кімната. Можливо, вона мала на увазі кав’ярню, але я рішучим кроком припровадив її до невеликого кабінету, і ми сіли біля столу.

— Я хотіла вам сказати, що захоплююся — вашими творами… — Далі вона висипала на мене цілу гору компліментів і лише після цього перейшла до справи. — Я хочу показати вам свої пое-е-езії.

Вона так і сказала: «пое-е-езії». Тільки справжня поетеса здатна так вимовити це слово. Я уявив собі, як вона буде, скажімо, завтра, ну, в крайньому разі післязавтра, лежати піді мною і стогнати: «Гра-а-ай, мене, ми-и-илий, гра-а-ай!» Між її апетитними стегнами пролягла щілина завширшки з ребро моєї долоні: очевидно, на той випадок, якщо б я захотів пірнути під її спідничку. Ця щілина приковувала до себе всю мою увагу — ось де справжня поезія, а не в її торбинці, яку вона зараз розкрила, щоб вийняти грубого зошита (ну що ж, буває, що й геніальні поети записують свої вірші до ось таких зошитів), і почала читати, ледь завиваючи, чим скидалася на Белу Ахмадуліну, і зупинилася лише тоді, коли я, поклавши руку на її коліно, сказав:

— Цього досить, щоб я зрозумів, що ви талант (повна фіґня, жодної надії), ви тонко розумієте поезію (в поезії ти ні бум-бум, ні кукуріку), але іскру вашого таланту (яка там іскра?) треба ще роздмухувати (це все одно, що роздмухувати сухий пісок), треба його плекати (з таким самим успіхом можна плекати пеньок), — моя рука ковзнула трішки вище, здається, її не тільки тримали в підвалі, а ще й обкладали льодом, — я бачу, що з вас виросте цікава поетеса (блядь з тебе виросте!), але вами треба займатися (грати тебе треба, грати і слухати, чи дихаєш!!!).

І коли я вже пальцями ось-ось мав торкнутися її гарячої піпи, коли вже я кінчиками пальців, здавалося, намацав непокірні волосинки, які, мов перші проліски, пробилися крізь (сніжно-білі? блакитні? рожеві? салатові?) майточки, вона раптом шарпнулась, відкинула з гнівом мою руку і зойкнула:

[1] Автор цитує власний фантазійний роман «Мальва Ланда». (Прим. ред.)

[2] Рот, вуста.