Весняні ігри в осінніх садах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ПРОЛОГ

Темні води сну розсуваються так повільно і м’яко — течія виносить мене на поверхню вигойдуючи а я хоч і з заплющеними очима але все чудово бачу — бачу арабський танець водоростей і сріблясту сигналізацію рибок і меланхолійне мерехтіння води і хвилясті промені світла що пронизують воду згори донизу і тіні скрадливі і зблиски луски — здається я маленький-маленький у маминій колисці й мені так тепло і затишно мов пташеняті і прокидатися не хочеться а хочеться ще пораювати у цьому літеплі погойдатися на хвильках але якась невмолима сила виштовхує мене із глибин на поверхню витягає брутально за волосся а я ж не хочу не хочу не хочу прокидатися — не хочу на поверхню хочу назад у глибину в тишу туди у сутінь у літепло у заспокійливу гойдливість…

Крізь примружені повіки вгризається зимове сонце, промені боляче свердлять мозок і відкривають засклені шафки пам’яті, витягають шухляди, галасливо витрушують, і тоді він починає пригадувати, що було досі, з якими думками заснув і чому голова його гуде, як бубон… Яким жахливим є це прокидання… мов пірнання в крижану воду. Назад, назад у літепло сну, в тепле марево, у світ без болю і смутку, в луги, повні квітів… Але очі вже не в змозі заплющитися, мозок зафіксував перехід зі сну в яву, і відступати нікуди, сон лущиться, мов тиньк на старій будівлі, оголюючи світ надовкола, — очі ковзають кімнатою, ущерть заставленою книжковими полицями, опускаються нижче, туди, де острови паперів, часописів, книг, порожніх пляшок, очі мандрують, грузнучи у густім ворсі килима, до дверей, за якими причаїлася мертва тиша, якийсь час вуха намагаються все ж таки виловити бодай натяк на звук, бреньк, дзеньк, але тиша мертва — мертвіш не буває… Разом із усвідомленням прокиду зі сну з’являється інше — болюче і неприємне, сповнене розпачу і розгублення, усвідомлення повної руїни… Всі фортеці враз осипалися, і вежі полягли в румовищах, розбиті війська впали на коліна і схилили знамена, все, що його досі оточувало, все, за чим він перебував у затишку і в безпеці, в одну мить пропало.

Серед ночі й сну пролунав дзвінок, він увірвався в мозок, мов стрімкий потяг, гуркочучи і блискаючи вогнями; здавалося, ще мить — і голова лусне, розколеться на дві половини. Що таке? Хто? Серед ночі! Він зривається з ліжка, шпортається на книгах, розкиданих по підлозі, слизькає на стосах рукописів, ледве не падає, але встигає схопитися за стіл, врешті наосліп тремтячою рукою намацує слухавку і, перш ніж притулити до вуха, у якому ще продовжує хлюпотіти тепле море сну, ще не все достатньо чітко розмежоване на марево й дійсність, гукає: «Ало!» — так голосно, мовби його мали почути аж на вулиці.

Ранкове пригадування телефонної розмови схоже на відчитування палімпсесту. Чи справді все це було? Чи не наснилося? Але погляд падає на стіл — там дві пляшки шампана, і обидві порожні. Вони були випиті уночі. Саме після телефонної розмови. І це реальність, у якій засумніватися неможливо. Пам’ять зберегла якісь уривки розмови, все решта порвано, пошматовано, втоплено у вині.

Дзвінок був із Америки. Вона запропонувала розлучитися. І ще сказала: «Так буде краще». Кому краще? Він не встиг перепитати: був настільки ошелешений, що не міг видушити з себе жодної закінченої фрази. Зрештою, це й не дивно, адже він спав і його розбудив цей дзвінок. Дзвінок серед ночі має свої особливості. Він завше змушує здригатися, змушує серце битися частіше, напоює тривогою. Той, хто дзвонить, перебуває у кращому стані, бо перед тим, як зателефонувати, якийсь час обдумує, що має казати, він знає, чого хоче, а той, хто бере слухавку, абсолютно неготовий до розмови. Яка може бути розмова, коли дзвонять із Америки і, економлячи гроші, лепечуть похапцем, захльобуючись словами, ковтаючи окремі склади, без жодної паузи, яка б дозволила що-небудь второпати — сонний мозок не встигає усе це перетравити, усвідомити, відбити…

«…Так буде краще».

Ці слова вп’ялися в мозок і вже не зітруться ніколи, усі інші — зів’януть, осиплються, а ці залишаться і будуть роками й роками пробиватися, вистрілювати стеблами пирію і ранити.

Розмова тривала коротко, він переважно слухав, а вона все швиденько розставила на місця, все розклала на полички, пронумерувала і припечатала. А потім кинула слухавку: десь далеко, далеко в Нью-Йорку на Лонґ-Айленді. І він почув, як та слухавка клацнула. Йому навіть примарилося, що він почув і її слова, звернені вже не до нього, а до іншого чоловіка, який увесь час був поруч і слухав їхню розмову. Вона сказала: «Ну от…», і чоловік теж щось на це прохрипів, слова було важко розібрати. Може, це взагалі говорилося англійською, у темній кімнаті війнуло тільки шурхотом його голосу, а потім настала тиша, а він стояв біля телефону й не відходив, мовби продовжуючи вслухатися у замовклу слухавку, чекаючи нового дзвінка, хоча й так було зрозуміло, що розмова закінчена, ніхто не задзвонить, а все ж якась невидима нитка, яка єднала їх через океан, продовжувала бриніти, продовжувала їх єднати, не хотіла рватися, і доки він ще відчував її бриніння, то не рухався з місця.

А за мить і те бриніння щезло, і у вухах знову засвітала тиша, але була вона тривожна й недобра, стискаючи серце пекучим смутком. Назад, назад у сон… навпомацки, розгортаючи темінь руками, впірнути і плисти подалі, подалі від цього місця, подалі від цього часу, вернути все спочатку, виправити, переписати, врятувати… Авжеж, врятувати — помчати за моря й океани у землі чужинецькі й визволити принцесу, яку лихий чарівник ув’язнив у вежу без вікон, вихопити її на крилатому коні і, притуливши до себе міцно-преміцно, летіти домів… У голові крутилася галаслива карусель і миготіли строкаті барви. Так тривало кілька довгих утомливих хвилин, аж доки за вікном не заморосив дощ, дрібний, жалюгідний зимовий дощ, але він відчув якусь дивну вдячність цьому дощеві, який урешті зруйнував тишу, змусив його зрушити з місця і засвітити світло. В голові продовжувала крутитися карусель слів промовлених, недомовлених, жалюгідних уламків слів, окремих звуків, пауз і подиху… Він відкоркував пляшку шампана, впав у фотель і пив склянку за склянкою, а в цей час довкола валилися мури і поставала пустеля. Він раз за разом прокручував ту розмову, намагаючись відтворити її у всій повноті, але шампанське надто швидко вставляє, за кожним новим пригадуванням щось втрачалося, слова плуталися, порядок губився, а найбільше йому дошкуляло те, що тільки зараз збагнув, що міг би відповісти на той чи інший закид. Слова вивітрювалися, замінялися іншими, і що далі він п’янів, то чимраз менше й менше залишалося спогаду про розмову, і тільки одна фраза не вивітрювалася, а продовжувала крутитись у вухах: «Так буде краще».

Може, й справді так буде краще? Вино рятує від смутку і вкриває усе напівпрозорою плівкою парафіну. Якби не вино, він би ніколи після цієї розмови не заснув.

Чоловік нарешті виповзає з ліжка й важко суне до ванної. Зимна вода виполіскує з його очей сни. Він витискає на зубну щітку цілу гору пасти, і, коли починає чистити зуби, погляд падає в дзеркало. У дзеркалі бачить похмуре неголене обличчя сорокалітнього чоловіка, бачить підпухлі очі, бачить скуйовджене волосся, бачить смуток в очах.

І в цей момент я раптом із жахом усвідомлюю, що цей чоловік у дзеркалі — я! І це я розмовляв по телефону з дружиною, яка дзвонила з Америки, а потім — знову ж таки я — вихляв дві пляшки шампана, і тепер болить голова в мене, а не в когось іншого.

Дзеркалу завше байдуже, який писок відображати. Мій писок спросоння мав кислу міну. Щоб якось його підсолодити, я почистив зуби, зачесався, промив очі, потім заліз під душ, поголився, вдягнувся — але й далі виглядав, як витиснута цитрина. І так завше. Прокинувшись вранці після пиятики, я почуваю себе, мов розчавлений автом кіт. Але моя нічна пиятика була особлива — я напився від розпачу. Коли п’єш від розпачу, це зовсім інакше відчуття, бо тоді зазвичай п’єш сам. П’єш сам із собою пізно ввечері, коли довкола затихають усі звуки, і, коли минає північ, ти вже нарешті такий, як тобі треба, ти п’яний, ти ніякий, і ось саме тоді, саме у такому стані ти й можеш нарешті поговорити сам із собою, відверто й щиро, повитягати з себе всі кишки, усі тельбухи, гарненько їх порозвішувати і скласти діагноз. А ще (і це завжди найцікавіше) збудувати плани на майбутнє. Ну, що там казати — плани в такі хвилини просто розпирають голову, і все виглядає так бадьоро, так рожево, що розпач зникає, ховається у найглибші закутки пам’яті, аби випірнути лише завтра, але ж то буде завтра, не нині, а нині хочеться плисти хвилями мрій.

ТАНЦІ БОГОМОЛА

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Жінок по-справжньому починаєш розуміти тільки тоді, коли вони тебе залишають. Саме тоді вони нарешті вилущують із себе яку-небудь не відому досі для тебе істину і вбивають нею наповал. Ти міг із жінкою прожити хоч і сорок років, але як тільки настає та хвиля, коли вона каже, що йде від тебе, ти дізнаєшся про себе щось таке, чого ніколи й на гадку не спливало, і це, між іншим, може бути якась абсолютна дурниця, повне ніщо, пшик, котрий у будь-який інший момент міг би викликати тільки дикий регіт, але не тоді, не в той момент, коли вона це тобі кидає на прощання. І головне, що кидає! Таке, на що хочеться тільки ошелешено розсміятися. Як? Через таку дурню? Так, власне через неї. Тоді це звучить як вирок, як остаточний засуд, що забивається тобі цвяхом у чоло, в самий центр чола, ось сюди між бровами, і ти мусиш звідтоді носити цей цвях посеред чола, доторкатися до нього і думати, думати, що ж це насправді означало і що дійсно за цим стоїть.

Від кожної панни, з якою був близьким, я дізнавався про себе щось нове. І, власне, тоді, коли ми розходилися. Можливо, хтось назве це мазохізмом, але, коли я хотів панну покинути, то ніколи їй цього не казав. Я взагалі не зміг би зліпити докупи таких слів, як: «Вибач мені, але я покохав іншу», чи «Між нами все скінчено. Давай розійдемося». Я з подивом вислуховував від декого зі своїх друзів розповіді про ті дивовижні сцени, які вони розігрували перед паннами, яких кидали. Дехто навіть влаштовував прощальну вечерю, яка закінчувалася знову ж таки прощальними любощами. О ні, це не для мене. Я робив простіше. Мається на увазі простіше для мене, а не для панни, бо якраз їй усе це не було просто. Я робив так, аби вона мене покинула. Я починав грати роль негідника, це не проста роль, якщо ти в душі все ж таки не негідник, але хочеш вийти сухим із води, тобі не хочеться переживати якісь сцени, з’ясовувати стосунки, може, навіть заробити ляпаса. Усе, що тобі хочеться — це аби панна послала тебе подалі, і що коротшою виявиться фраза, то краще для тебе. Але в дійсності ніколи не виходило коротко. Завше це тривало довго. З вини панни. Зайве й казати, що від ляпасів по писку я так ніколи й не убезпечився. Нарешті збагнувши, з яким негідником вона мала справу, панна вибухала нестримним водограєм звинувачень, які відкривали для мене настільки дивовижні грані мого «я», що неможливо було второпати тільки одне: а навіщо ж ти, голубонько, з такою потворою стільки часу воловодилася?

І знаєте що? Нема жодного сенсу ставити розлюченій панні подібне запитання. Відповідь завше звучатиме так: «Я думала, що зможу зробити тебе кращим!»

Чи може бути в стосунках двох людей бажання шляхетніше, аніж зробити когось кращим? У мить звучання цього святого наміру вступають фанфари, флейти і тромбони, у таку мить хочеться обняти панну за коліна, цілувати її мешти і прохати: «Ну, спробуй ще, зроби мене кращим!» Але ні, якщо ти серйозно націлився її покинути, не розслабляйся, бо все це фікція, ніхто насправді нікого кращим не зробить. Ліпити можна з глини, але не з піску. Ти залишатимешся таким самим, як і при першій зустрічі; єдине, чого можна ще від тебе сподіватися, що колись ти таки пристосуєшся до панни, будеш намагатися позбутися звичок, які її дратують, але тільки на той період, коли вона перебуває поруч. Авжеж, ти в принципі можеш стати таким, яким тебе прагне панна, але якщо вона для тебе не є даром небес, і ти до неї відчуваєш суто фізичний потяг, і цікавить тебе лише її дупа, тобі просто начхати на всі умовності, ти такий, яким ти є насправді: неуважний, неточний, невірний, невдячний, непорядний, неврівноважений, невихований, брехливий, нахабний, відлюдкуватий, самовпевнений, безсоромний…

Головне тут — не розкисати і не сприймати ці звинувачення серйозно. Інакше і справді може закрастися підла думка дозволити порятувати себе, віддатися перевихованню і, на крилах кохання постійно удосконалюючись, ставати зразковим, ставати ідеальним, а інколи, вийшовши на балкон, прислухатися до шелесту крил за спиною.

Звичайно, мій спосіб покидання панни комусь видасться дещо затяжним, адже процес ставання негідником не може тривати лічені години, а все ж таки дні й тижні, а проте мені таланило з паннами, чомусь доля мені постійно дарувала вибухових істеричок, готових тобі у будь-який зручний момент видряпати очі, вирвати жмут волосся, ошпарити окропом чи пошматувати рукописи. Саме рукописи і книги чомусь викликають у них, очевидно, тривалий час тамовану лють, адже тільки література й стояла на перепоні повного заволодіння мною. Усвідомлення того, що є щось для мене важливіше й цінніше за їхню піхву, дупу, перса, кохаюче серце, за їхні вуста із краплями сперми, за котячі пестощі й навіть за кнедлі зі сливками, викликає у них агресію, спрямовану саме на те найцінніше і найдорожче, чим живе письменник, і тоді у хвилини істерики вони хапають папери і рвуть, розкидаючи на всі боки клапті твоєї писанини, наступають ногами на одну половину книги, а другу з диким криком шарпають угору (і де тільки міць така в них береться?), в екстазі вони готові допомогти собі й зубами, і ось уже злітає в повітря сплюндрований Бодлер, а за ним — Рільке, а за Рільке — Свідзинський, а ти, мов очманілий, намагаєшся врятувати оте своє найдорожче і в безвиході мусиш таки вдатися до сили, скрутити їй руки, повалити на підлогу, задерти халата і, розірвавши майточки з такою самою люттю, як вона перед тим дерла Райнера-Марію Рільке, трахнути її, всю в сльозах, ридаючу, завиваючу, стогнучу, конаючу, на очах сплюндрованих Шарля, Райнера-Марії і Володимира.

Авжеж, з істеричками, які люблять випити і закурити, значно легше розходитись. Вивести їх із рівноваги — раз плюнути. Досить відмовитися зробити щось таке, що ти досі виконував без зайвих слів, і до того ж назвати причину відмови таку ліву, щоб це аж різало вуха. Ну, наприклад, якщо ти їй постійно готував каву, а одного разу на її прохання буркнув: «Сама собі приготуй — я зайнятий», то будь певен, що тієї ж таки миті тобі слід різко нахилитися, інакше горнятко розтрощиться простісінько на твоєму чолі. Така сама реакція чекає і після негативної відповіді на запитання: «Ти мене проведеш?» Тоді летить у кращому випадку в голову капець, а в гіршому — мешт.

Не знаю, як інші, але коли я вислуховую від коханої безпідставні звинувачення, то відчуваю образу, смуток і розпач, а ще — абсолютну безпорадність, оскільки не годен відповісти таким самим вражаючим фонтаном слів. Слова сиплються так, мовби шпурляли їх мені в обличчя не по одному, а цілими жменями, вони обпікають мене і засліплюють, забивають вуста і перекривають повітря, і якщо в першу хвилину в мене ще проявляються якісь несміливі спроби захиститися, сховатися за якісь свої слова, може, і не такі гострі й болючі, то вже в наступну — я несподівано для себе починаю відчувати на душі легкий осад відповідальності, а за мить я вже просто не можу доводити, що ні в чому не винен, мені починає здаватися, що ці звинувачення цілком справедливі й мене ображають не даремно, а таки заслужено. І ось я вже розрізняю у тих словах нотку поблажливості — авжеж, мені залишають маленьку кватирку відчиненою, зовсім маленьку, але я можу скористатися цією великодушністю і влетіти в неї, склавши руки смиренно на грудях і проказуючи: «Пробач! Пробач!» Однак я цього ніколи не робив, оскільки все йшло за планом. І тільки цей нічний дзвінок не був за планом. Він ошелешив мене своєю раптовістю.

А все ж почалося зовсім невинно і зовсім не з того, що мені довелося почути, яка я свиня. Спочатку моя дружина зібралася до Америки на якесь ліве запрошення влаштовувати таку ж ліву виставку своїх картин. Попрощалися ми з палкими обіймами і ледь не зі сльозами на очах, вона не приховувала, що збирається там затриматися, знайти роботу і переконувала мене, щоб я їхав за нею, оскільки у мене було запрошення до Канади. Я сприймав це несерйозно: жити в Америці мене б змусило хіба повернення совєтської влади в Україні.

Останній живий спогад про неї — повітряний поцілунок. Але після цього настала якась дивна ситуація: вона пропала, і я півроку не мав від неї жодної вістки. Окрім однієї — ліве запрошення виявилося настільки лівим, що її ніхто не зустрів, ледве відшукала якогось знайомого художника і поселилася в його майстерні, де спала просто на столі. Цю невтішну новину передала мені одна пані, яка саме повернулася з Америки, її батьки, звичайно, отримували від неї листи, але мені казали, що не мають жодної вістки. І лише тепер вона зателефонувала мені й сповістила, що мусимо розлучитися. І тут, власне, я почув про себе те, про що ніколи не здогадувався: я зеленого поняття не мав, що я бабій, що волочуся за кожною спідницею, що переспав з усіма її колєжанками і хтозна, чи не грав також її маму, але ось нарешті я можу влаштувати собі ідилію з… Тут вона перерахувала з півдесятка колєжанок, котрих я не тільки грав, але й мріяв пошлюбити. Водоспад безглуздя вилився на мою голову так несподівано, що я не знайшов жодного аргументу, аби його зруйнувати, я захлинувся нісенітницями, як захлинається риба повітрям, а що на фонтан її звинувачень я спромігся тільки щось невиразне булькати, то й вона не намагалася мене вислухати, а торохтіла й торохтіла, мов автомат, викидаючи з себе сто слів за секунду. Тому й не дивно, що пізніше я не зміг пригадати і десятої частини з того, що влетіло у мої вуха.

З того, що все ж таки запам’яталося, поставала дуже неприваблива картина. Потворам, таким, як я, просто не місце на землі. Нічого святого! Жодної надії на виправлення. Я граю все, що рухається на двох ногах протилежної статі. Я монстр! Маніяк! Вампір! Я висмоктую енергію, п’ю кров і втішаюся чужими муками.

Після цього відбулося ще кілька телефонних розмов, так само знервованих, похапцем, вона атакувала, я захищався, не знаючи, що її атакування уже не мали жодного сенсу, вона просто шукала сама для себе виправдання, бо в той час, як я продовжував жити сам, вона уже знайшла затишне гніздечко і мешкала із зубним лікарем під Нью-Йорком. Дізнавшись про це, я відчув, як важка зимна крига сповзає мені з грудей і вільніше стає дихати. Я втомився боротися і збагнув: усе, чого я тепер потребую, — це, власне, перетворитися на того, за кого вона мене мала: на маніяка і вампіра. А для чистоти експерименту переконати себе, що її не було ніколи.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Щойно настала весна, як разом із розквітлими вишнями розквітла в душі моїй незборима спрага кохання. Наступного дня після нашого розлучення я сів за свій безмежний письмовий стіл із рішучим наміром завершити «Мальву Ланду», яка в мені нуртувала і пінилася, рвучись назовні, а я все ніяк не мав сил глянути спокійними очима на чистий білий папір, бо це мов зазираєш у безодню — голова починає крутитися, і якась сила тягне тебе туди, углиб, де важкі темні хвилі буцаються з приреченістю гладіаторів. На моєму письмовому столі, який насправді складається з двох письмових столів по краях і широкої дошки між ними, на моєму чотириметровому столі вже чекали дбайливо розставлені стоси з книгами й паперами, кожен з яких стосувався окремого проекту. Якби я мав змогу розмістити в своїй хаті кілометрового стола, я б і його засипав паперами та книгами. Це справжня розкіш — працювати за таким довжелезним столом, а ще краще круглим, тобто кільцеподібним, де ти, як планета Сатурн, посередині. Я тоді ще не користувався комп’ютером і писав чорнилом (кулькових ручок терпіти не міг, вони мені здавалися гидкими), тож я писав авторучкою на довгих сувоях гарного білого паперу, вимальовуючи на полях коників, дерева, якісь пагорби і всіляку чортівню, коли думка забуксовувала, а я ніяк не міг зрушити з місця.