Весняні ігри в осінніх садах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Викинули в Полтву. У місячні ночі берегом Полтви гуляє її неприкаяний дух у білій сукні й важко стогне.

— Який жах!

Ми регочемо, як дурні. Олько сипле анекдотами, я наливаю, і час летить так непомітно, що коли Ліда нарешті спам’яталася й озирнулася, то за столиком, де вона раніше сиділа зі своїм хлопцем, банячила компанія з «Радіо-Люксу».

— О Боже! А де подівся мій кавалер? — здивувалася вона.

— Відплив у невідомому напрямі, — сказав я. — Хвилин так п’ятнадцять тому.

— А чому ж ви мені не сказали?

— Я думав — у туалет.

— Лідусю, не журіться, ми його зачекаємо тут, — пригорнув її до себе Олюсь. — А зараз ходімо танцювати.

І ми знову колисалися, і терлися, і ковзали руками, не звертаючи уваги ні на кого, а коли я пірнув язиком в Улянине вушко, вона застогнала і прошепотіла:

— Веди себе пристойно.

— Біля тебе неможливо вести себе пристойно. А крім того, я голодний. Я, мов дикий звір, готовий тебе проковтнути.

— Ах, так, я ж забула, що ми вже півроку парубкуємо. — Вона розплела руки з моєї шиї і поклала їх мені на груди, зі сміхом ледь-ледь відпихаючись. — Не будемо будити звіра. — Потім зазирнула мені в очі й запитала: — І що? Невже ми цілих півроку зберігали цноту?

— А ти як думаєш?

— Думаю, що з таким колєжкою, як Олюсь, дуже важко не вталяпатися у яку-небудь веселу історію.

— Помиляєшся. Мені було, навпаки, приємно думати, що ось довкола стільки спокус, а я твердий, як камінь. Хвилі пристрасті розбивалися об мої груди і відкочувалися назад. «Стояв, мов скеля, непорушний». До сьогоднішнього дня.

Так і проминув цей вечір у товаристві панночок, доки об одинадцятій кнайпа не закрилася і ми не повели дівчат по хатах. У брамі ми півгодини з Уляною виціловувалися, руки мої безперешкодно гладили її чудову сідничку, а коли я торкнувся грудей, Уляна зі сміхом вирвалася і збігла сходами нагору, кинувши на прощання:

— До завтра!

Я був добряче підхмелений, але дорогою назад відчув, що мушу випити ще, інакше розклеюся, мене раптом охопила жахлива туга за дружиною. У Винниках я купив пляшку шампанського і, чимчикуючи півтора кілометра до хати, пив вино просто з горлянки. Довкола панувала ніч, вікна були темні, жодна жива душа не зустрілася мені дорогою. Я вливав у себе шампанське, весело розмахуючи пляшкою, і збоку скидався, мабуть, на останнього пияцюру. Але туга наростала, вино її не глушило. Я задер голову і побачив затишне зоряне небо. Мені здалося, що моя душа спурхує і мчить туди, до зірок. Але то була не душа, а кляте шампанське — воно вирвалося з мене разом із кислим вмістом мого шлунку.

Сонячним суботнім полуднем авто з двома радісними парами мчало кудись у напрямі Кам’янки-Бузької. Спереду сиділи Олько з Лідою і без угаву торохтіли, ззаду — ми з Уляною, а за нашими спинами був багажник, заладований наїдками і напоями.

Я почувався чудово, незважаючи на те, що вчора таки добряче перепив. Зранку мені було смішно з моєї вчорашньої ностальгії. Та пішла вона! Життя знову тільки починається. Звичайно, я вже не такий, яким був сім років тому, у мене сивина, ще більші залисини, але енергія б’є через край. Я знову готовий до подвигів. До того ж пишу роман про мітичну поетесу й поволі починаю вірити в її існування і з’яву її переді мною.

Якби не сьогоднішній пікнік, я б знову сів писати. Але писав я не тільки роман, а вимучував на папері ще й повість, яку замовив мені Кривенко для «Поступу».

— Напиши якийсь крутячок, такий, щоб викликав скандал. Щоб під вікна редакції приперлася вся клюмба[4] з плакатами й прапорами і кричала: «Геть Винничука з нашого цнотливого міста!»

Публікація «Житія гаремного» і «Дів ночі» закінчилася. Знову бракувало скандалу. Але я не знав, що писати. Щоранку, прокидаючись, я думав і думав: що ж то має бути?

Цілий ранок від згадки про Уляну мій прутень ставав на чати, а щойно я переставав про неї думати, падав пляцком. Зараз в авті він знову зайняв стійку. Невже я її сьогодні не вграю? Моя голова ні про що інше й не думала в її присутності, тільки про любощі. Очима я роздягав її, та що там роздягав, я шматував на ній вбрання, рвав зубами ґудзики, тяв бритвою. Боже, я ще ніколи так нікого не прагнув, як її. Це було нестерпно.

Авто заїхало в ліс, кілька хвилин ми трюхикали лісовою дорогою, доки не зупинилися на просторій, осяяній сонцем галявині. Неподалік струменів ручай.

— Ну що, класна місцинка? — тішився Олько.

Ми повитягали з багажника коци, розстелили їх на траві та почали розкладати харчі. І тут Олько покликав мене збирати хмиз для багаття. Коли ми відійшли на безпечну відстань, він сказав:

— Сценарій такий. Зараз вип’ємо, перекусимо і розпалимо вогонь. І тут я скажу, що мені конче потрібно зателефонувати до Львова. Ми сядемо з Лідою в машину і поїдемо до найближчої пошти. Ну, а там дорогою, я думаю, ми собі з нею трішечки покохаємось. А ти тут теж не лови ґав. Години тобі вистачить?

— Думаю, що так.

— Ну, коли ми будемо наближатися, я посигналю, щоб вас, бува, не застати в пікантній ситуації. Тільки ж ти зараз напомпуй свою вином, як має бути. А я свою.

[4] Так у Львові називають площу перед пам’ятником Т. Шевченкові, де звикли збиратися ортодоксальні патріоти.