Генії проти ідіотів: Алгоритми української історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але при цьому досі робляться спроби знівелювати значення «Символу віри молодих українців», коли різноманітні «фахівці» не лише з Російської Федерації, а й з Києва чи Харкова приписують цей документ «галицьким сепаратистам», та ще й приписують його виникнення «німецькій інтризі». Що ж, реальна історія спростовує невігластво цих «фахівців»; сумно тільки те, що мало хто з українців добре знає цю реальну історію. «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, -це Україна», - писав колись у щоденнику Олександр Довженко. Потім цю «історію» відповідним чином підготували і почали викладати. Викладають подекуди й досі так, що краще б просто помовчали. А тим часом коштів на публікацію документів та наукові й науково-популярні дослідження Українська держава не має. Зате мають інші, в тому числі й на фінансування «досліджень» про творення української нації як «ворожу інтригу» чи про «Символ віри...» як продукт діяльності німецької розвідки.

Як починалася українська революція

«Чи не дивляться часом у незалежній Україні її громадяни на події XX століття під ракурсом, встановленим свого часу сталінським «Коротким курсом історії ВКП(б)»?» Таке запитання нерідко постає, коли знайомишся зі змістом начебто новітніх підручників, довідників та популярних книжок.

От і цього разу: трохи більше як сто років тому сталася знаменна подія, досі належним чином не поцінована у вітчизняній історії. Більше того, на неї влітку 2005 року відгукнулася хіба що газета «Флот України», але й вона, захопившись тактико-технічними даними кораблів та цитатами з листів Ульянова-Леніна, випустила з поля зору найголовніше: власне український вимір цієї події.

«У ніч з 14 на 15 червня цього року прибув до Одеського порту і зупинився за брекватером військовий броненосець «Князь Потьомкін», матросами якого о 5-й годині ранку цього числа звезено з броненосця на берег Нового Молу труп матроса Григорія Вакуленчука, на грудях якого шпильками приколота прокламація такого змісту: “Перед вами лежить тіло вбитого матроса Григорія Вакуленчука, убив старший офіцер ескадреного броненосця «Великий князь Потьомкін-Таврійський» за те, що він сказав, що борщ не годиться. Помстимося кровопивцям! Смерть гнобителям, нехай живе свобода!”».

Це рядки з повідомлення пристава портової поліційної дільниці міста Одеси начальнику Одеського жандармського управління від літа 1905 року. Скупі рядки цього повідомлення знаменували собою нову фазу історії Російської імперії та підвладної їй України, але учасники тодішніх подій ще цього не усвідомлювали. Чи, у кращому разі, усвідомлювали неповною мірою. І це не дивно. Адже в ті дні починалася Українська національно-визвольна революція новітнього часу, яка досі резонує в політичних подіях сьогодення.

Але про все по порядку.

Історія броненосця, або ж панцерника, розпочалася в грудні 1897 року, коли ще не закладений восьмий чорноморський броненосець височайшим (себто імператорським) указом по морському відомству отримав звучне ім’я «Князь Потёмкинъ-Тавріческий». Ця назва, як і назви двох перших побудованих на Чорному морі броненосців «Чесма» і «Синоп», слугувала нагадуванням про епоху Катерини II. Через тиждень після виходу указу відбулася закладка корабля, який будувався Миколаївським адміралтейством. У вересні 1900 року корпус «Потьомкіна» був спущений на воду, і корабель добудовувався вже на плаву; 1902 року він був переведений до Севастополя, і добудова тривала вже там; восени наступного року розпочалися ходові випробування, під час яких на кораблі виникла пожежа. Весь 1904 рік корабель ремонтувався. 29 квітня 1905 року «Потьомкін» вийшов у море і вперше провів стрільбу 305-мм гарматами головного калібру. 5 травня броненосець узяв на борт приймальну комісію, знявся з бочки й вийшов у море для виконання торпедних стрільб. У червні 1905 року він здійснив свій перший власне навчальний похід у море. Тобто на момент повстання це був новий, досить потужний бойовий корабель, але традиції на ньому збереглися старі, типові для військового флоту Російської імперії. І це були відверто нелюдяні традиції.

Чи варто переповідати, як почалося повстання? Хами, якими були на цьому кораблі, як і повсюдно на флоті Російської імперії, майже всі офіцери-дворяни, не просто брутально поводилися з «нижніми чинами». Вони розцінили як бунт невдоволення матросів після того, як вже вкотре команду спробували нагодувати борщем, м’ясо в якому було пронизане червами. А якщо є бунт -його треба придушувати силою, призвідців слід заарештувати або розстріляти без суду. Але цього разу терпець «нижніх чинів» урвався, і під проводом вихідця із Житомира артилерійського унтер-офіцера Григорія Вакуленчука вони повстали. А коли Вакуленчука було вбито, керівником повстання став «мінний машиніст» (тобто фахівець, котрий відав носовими торпедними апаратами) Панас Матюшенко. «Нижні чини» - матроси та унтер-офіцери, до яких добровільно приєднався тільки один офіцер -інженер Олександр Коваленко (кілька офіцерів погодилися підтримати повсталих, так би мовити, добровільно-примусово) - узяли у свої руки корабель і на певний час перетворили його на територію, вільну від російського самодержавства.

Утім, усе це добре відоме навіть з радянських підручників історії. Але в тих підручниках не сказано, що вже судновий журнал панцерника «Потьомкін» яскраво свідчить, якого саме етнічного походження була абсолютна більшість його команди: інженер-механік Коваленко, стройовий квартирмейстер Денисенко, старші боцмани Димченко та Мурзак, стерновий боцман Костенко, боцман Кузьменко, квартирмейстер Коров’янський, унтер-офіцери й матроси Кулик, Різниченко, Пархоменко, Дорошенко, Осадчий, Шевченко і так далі. Ішлося не просто про походження, а й про певні українські настрої, які тоді автоматично ставали антиімперськими. Скажімо, хто наразі щось знає (крім імені) як про першого українського авіатора та авіаконструктора Левка Мацієвича, так і про його друга, випускника Харківського технологічного інституту, згаданого щойно офіцера Олександра Коваленка? А варто пам’ятати, що вони обидва (і ряд інших молодших офіцерів Чорноморського флоту) були активними членами тієї самої Революційної української партії, яка створеної 1900 року (за три роки до партії більшовиків!) у місті Харкові, котре досі дехто вважає «питомо російським» містом. Партії, яка вела активну пропагандистську роботу у війську Російської імперії й досягнула в цьому вагомих результатів, - стихійне невдоволення простолюду в шинелях та бушлатах перевтілювалося у свідомий протест проти влади.

А хто знає деталі біографії згаданого уродженця Харківщини Панаса Матюшенка, котрий очолив повстання після смерті Вакуленчука? Кому відомо, що світогляд Матюшенка формувався під впливом односельця, у майбутньому знаного письменника й ученого Гната Хоткевича, що вони товаришували в юні роки? І не просто товаришували: у Харкові 17-річний робітник Матю-шенко брав участь у зібраннях студентського гуртка, що виник навколо Хоткевича, де він і познайомився та заприятелював із Сашком Коваленком, майбутнім своїм соратником по повстанню, а також із Юрієм Коллардом та Дмитром Антоновичем, майбутніми співзасновниками РУП і далеко не останніми персонажами модерної української історії.

І, нарешті, навіть у сучасних підручниках не пишеться, що початок повстання 14 за старим, а 27 червня 1905 року за новим стилем, бере відлік від фрази, вимовленої Вакуленчуком українською мовою: «Та доки ж ми будемо рабами!»

І матроси-українці, котрі на тодішньому Чорноморському флоті імперії становили абсолютну більшість, перестали бути рабами «царя і отечества». А за ними пішли й інші «нижні чини» -росіяни, татари, білоруси, латиші...

За своєю суттю це було, за висловом письменника й політика Івана Багряного, «повстання української стихії». І впадає в око, що матроси, привівши панцерник до Одеси, навіть не захотіли говорити з посланцем емігрантського політика Ульянова-Леніна: хто такий цей Ленін і що він знає про біди й потреби народу? Так само, як не воліли вони говорити й із представниками місцевих більшовиків...

«У ніч на 15 червня прибув броненосець «Потьомкін» з вимогою дати можливість йому взяти воду і вугілля. 15 червня з броненосця була відправлена шлюпка з тілом убитого матроса. Труп був виставлений на вулиці. Біля тіла збиралися маси, тут же виголошувалися промови. До вечора натовп людей виріс до 10 тисяч осіб. Почались різні ексцеси, деякі крамниці були розбиті і підпалені. Те саме робилось і в порту.

Війська відкрили кулеметний вогонь, але в народі відповідали на це вигуками «Ура!». Говорять про тисячні жертви. Контору банку охороняли півбатальйона солдат.

17 червня догоряли будинки і товари від пожежі, що виникла ще 16 червня. Майже о 6-й годині вечора відбулись похорони матроса в присутності посланців з броненосця «Потьомкін», частину яких вбили солдати. У відповідь на це на броненосці був викинутий бойовий прапор, а потім зроблено три постріли холостих і два бойових. Один з них пошкодив будинок на розі Ніжинської і Спиридонівської вулиць, почалась паніка. Вокзал був запруджений бажаючими виїхати з міста, інші кинулись на околиці, на лимани, у дачні місцевості.

18 червня на обрії з’явилась ескадра, яка почала сигналізувати «Потьомкіну». Броненосець «Георгій Победоносець» приєднався до «Потьомкіна». Всі інші чотири броненосці зникли за обрієм».

Це теж документ епохи - щоденникові записи керуючого Одеською конторою Державного банку. Додам до них тільки те, що повстання на «Георгії Победоносці» очолили «нижні чини» Дорофій Кошуба та Семен Дейнега.

І ще одна цікава деталь: коли йдеться про загальну канву подій,. ці записи, безумовно, правильні. Але тут у багато разів перебільшена кількість жертв зіткнень в Одесі. Психологічно це зрозуміло, адже йшлося про першу у XX столітті подію із тих, що похитнули Російську імперію зсередини, і тому вона сприймалася підданими його імператорської величності як всесвітній катаклізм. Власне, так воно й було - «Потьомкін» показав героїчний приклад.

А відтак у липні того ж 1905 року вибухнуло повстанням на навчальному судні «Прут», яке очолили українці Адаменко, Чорний, Захарченко, Бойко, Козуба, а також Петров із Казані. Повстання на крейсері «Очаків», що спалахнуло невдовзі, керував кондуктор Сергій Часник. Іншими словами, українські моряки сто років тому повстали проти російського самодержавства й висунули єдину вимогу - Свободу!

Але український характер повстання (беремо це поняття в його тодішній історико-політичній обумовленості) - це не тільки його героїзм та самозреченість. Це й надто слабка організація (що могли зробити кільканадцять молодших офіцерів - членів РУП - на десятки тисяч моряків?), це й переважно анархічне розуміння свободи, це й відсутність ясно окреслених стратегічних цілей. Добре, повсталі кораблі «відокремилися» від Російської імперії, а що натомість? Крім закликів та особистого прагнення до свободи, повсталі просто не знали, що треба робити і як організувати життя за принципами тієї самої свободи. На жаль, і 1917 року, коли вже не кілька кораблів, а півтора мільйони солдатів і десятки тисяч моряків Російської імперії (включно з бойовими генералами та адміралами) підтримали ідею Вільної України, політичні зверхники не змогли надати цьому рухові належного спрямування. Традиційне вітчизняне лихо: порив мас до свободи, їхня готовність до самопожертви - і нелад, якщо не сказати більше, у «верхах». Але це інша тема.

Лідер повстання на «Потьомкіні» Панас Матюшенко прожив коротке, але яскраве й дуже символічне життя. Після поразки повстання він та інші його учасники зійшли на берег у Румунії й залишилися там як політичні емігранти. Царський уряд вимагав від Румунії видати їх, бо ж вони нібито були кримінальними злочинцями (як і всі бунтарі проти імперії й тоді, і в майбутньому, коли імперія звалася Радянським Союзом), але Румунія відмовила. Та все ж «потьомкінці» були змушені залишити Румунію. Матюшенко виїхав до СІЛА, де пробув близько року, потім повернувся до Європи, був в Англії, Франції, Швейцарії, ущент розсварився з більшовиками, котрі намагалися залучити його до своєї партії, і нарешті 1907 року повернувся до України, щоб робити тут революцію, але був схоплений у Миколаєві. Його закували в кайдани й на спеціально надісланому міноносці під охороною 7 офіцерів і 60 матросів привезли до Севастополя. Тут він сидів до суду у флотській в’язниці, що стояла на місці нинішнього музею Морського заводу. 17 жовтня 1907 року відбувся суд. Приміщення, де проходило судове засідання, оточили конвоєм із ста чоловік - влада боялася... Матюшенко відмовився від захисників і всю провину за повстання взяв на себе, жодного прізвища товаришів не назвав. Вирок суду - страта через повішання. Касації про помилування Матюшенко не подав. Рано-вранці 20 жовтня 1907 року у дворі в’язниці вирок було виконано. За спогадами, Матюшенко прийняв його мужньо і спокійно.

Олександр Коваленко залишився за кордоном. Жив у Празі та Парижі, став однією з найпомітніших постатей української політичної еміграції. Займався наукою, брав участь у підготовці українських видань. Якийсь час на пропозицію Максима Горького працював вихователем його сина. 1917 року Олександр Коваленко повертається до України і віддає себе в розпорядження Центральної Ради. Він займається організацією морського міністерства Української Народної Республіки, виїздить до Севастополя, зустрічається з морськими офіцерами і матросами... Та події, як відомо, розгорнулися несприятливо для УНР. 1919 року Олександр Коваленко змушений знову емігрувати. Він викладає математику в університетах європейських столиць, стає відомим ученим, публікує книгу «Практична геометрія», низку монографій з математики та механіки. Написані ним і спогади про 1905 рік, кілька художніх творів. Помер український революціонер у Женеві 1963 року.

А панцерник «Потьомкін» теж мав складну долю. Після придушення повстання його перейменували на «Пантелеймона». Під час Першої світової війни він входив до складу другої бригади лінійних кораблів і брав участь у бойових діях. Йому навіть довелося постріляти у зіткненні з німецьким лінійним крейсером «Ґебен». Український прапор на ньому підняли восени 1917 року, тоді ж корабель одержав назву «Борець за свободу». За Української держави гетьмана Скоропадського він належав до Українського військового флоту, наприкінці 1918 року був захоплений англійцями в Севастополі. Через півроку, евакуюючись із Криму, вони підірвали механізми корабля й вивели з ладу артилерію. Отож як бойова одиниця панцерник перестав існувати. У 1923 році більшовики (до речі, за наказом Леніна, котрий чомусь хворобливо ненавидів військовий флот) розібрали легендарний корабель на металобрухт, зовсім не переймаючись його збереженням для історії. Власне, вони добре знали, що то була зовсім не їхня слава та звитяга, що йшлося про «українських буржуазних націоналістів», хоча повсталий корабель і ніс червоний прапор.

За два роки потому більшовицькі ідеологи похопилися - і повстання було «приписане» до історії ВКП(б). Міцно і всерйоз. Як й інші виступи матросів на Чорному морі в 1905 році. Ці ж завзяті ідеологи розповідали, як дбав про повсталих Ленін із Женеви, як звідтіля він намагався керувати «Потьомкіним» і як високо оцінив він Матюшенка, з яким мав ряд зустрічей у Швейцарії в 1906-1907 роках і так далі; але ніхто не говорив, куди посилали повсталі матроси більшовицьких агітаторів і як низько оцінив Леніна та більшовиків Панас Матюшенко. Власне, це тільки претендент на роль вождя світового пролетаріату міг із Женеви безтрепетно командувати, щоб «Потьомкін» бомбардував Одесу, а матроси вели на її вулицях бої. Матюшенко ж, як людина військова, добре розумів, яку страшну ціну доведеться заплатити за війну на знищення, - якби до повсталих приєдналася вся ескадра, навіть така ціна мала б сенс, оскільки десятки тисяч революційних матросів поставили б самодержавство на грань катастрофи. Але... Керівники повстання краще за політичних емігрантів знали реальні настрої у війську й після певних вагань вирішили перетворити «Потьомкін» на символ свободи, який самим фактом свого існування розхитуватиме будь-який абсолютизм. Будь-де у світі. І справді, це повстання всюди стало таким символом. Тільки ніде, навіть у самій Україні, майже ніхто не знає, що це було українське повстання, а отже, воно було символом свободи, створеним для всіх українцями.

А ще, крім усього, повстання на «Потьомкіні» варто розглядати не тільки в контексті національно-політичного самовизначення населення тодішньої Малоросії, а й у сенсі творення Української армії та флоту - процесу, котрий з вимушеними перервами тривав аж до кінця XX століття. Варто зауважити, що, якби поляки чи фінни мали такий яскравий приклад боротьби своїх земляків за свободу проти імперії, вони б уже давно виховували на ньому нові покоління. Чим ми, цікаво, гірші? І чому ми не цінуємо гідним чином власну героїчну й трагічну історію?

Власне, «вшановують» повстанців-потьомкінців у незалежній Україні на тому ж рівні, що і всіх інших, хто боровся за свободу: нещодавно в Одесі за рішенням міськради пам’ятник морякам був демонтований, а на його місці почалося відтворення монумента імперських часів на честь імператриці Катерини II, котра начебто «заснувала» місто (яке насправді існувало за 400 років до її рескрипту про спорудження там великої гавані і в якому вона ніколи не бувала). Що ж, ідіоти наступають і подекуди перемагають, а поруч із пам’ятниками «червоному» руйнівнику української державності Ульянову-Леніну тепер стоять монументи російським імператорам, які мають ті самі політичні заслуги. До речі, перед самою Росією також: усі вони були душителями не лише української, а й російської свободи.

Але повернімося до потьомкінців.