Генії проти ідіотів: Алгоритми української історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вступ. Чи потрібні ми самим собі?

Трапляються в житті такі випадки, коли прочитаєш щось, а воно прив’яжеться до тебе і вимагає осмислення та відповіді. От і зараз: ця книга, мабуть, була б іншою, якби не один текст в Інтернеті.

...Третій Рейх з усіма його досягненнями та злочинами - це витвір австрійців. Коли вони захотіли, то заснували цю наддержаву, давши їй повновладного канцлера, ім’я якого увійшло в історію, та грізного керівника служби безпеки. І не забуваймо, що саме у Відні до Першої світової війни сформувалися основи тієї ідеології, що її творець Третього Рейху проповідував потім у Мюнхені та Берліні. А після того як Австрія остаточно вирішила жити самостійно, Німеччина перестала претендувати на роль світової тоталітарної потуги й перетворилася на нормальну демократичну та політкоректну країну...

Ось такі умовиводи, за аналогією, спали мені на думку під час прочитання опублікованої не так давно в популярному Інтернет-виданні «Українська правда» статті Павла Солодька та Дмитра Крапивенка «УРСР - це ми». Про що там ішлося? Про те, що негоже відмовлятися від радянської спадщини, бо, мовляв, СССР свого часу був збудований зусиллями українців, їхні представники очолювали цю супердержаву, а коли українцям набридло працювати задля Союзу, вони відмовилися це робити, відтак тамтой Союз одразу й розвалився. Проте сьогоднішня Україна -це прямий спадкоємець та продовжувач УРСР, і намагатися щось побудувати поза тим - це нонсенс. «Що, невже Дніпрогес підірвати на знак такої відмови?» - риторично запитують автори статті.

Попри чималу кількість фактографічних помилок (оскільки частина з них типова, на них варто спинитися окремо), стаття ця тягне на нормальну «інтелектуальну провокацію», бо порушує цілком реальні проблеми розвитку України впродовж останніх 90 років та, кажучи науковою мовою, континуїтету, себто тяглос-ті українського державного, політичного й культурного життя. І не лише в радянську/совєтську (про різницю між цими двома термінами - трохи пізніше) добу, а й раніше, до Української революції 1917-1921 років, до того шоку, який відчула як російська, так і світова спільнота, коли невідь-звідки, наче з дна історичного моря, піднялася така собі новітня Атлантида, населена десятками мільйонів людей. Дехто донині переконує себе, що ніякої України немає й бути не може, це чиясь інтрига (німецька, польська, єврейська, американська - потрібне підкреслити), он і кайзерівський генерал Гофман писав свого часу, що це він вигадав Україну. Інші ж вважають, що Україна існувала споконвіку, з неолітичних часів, а от лихі люди її занапастили, тож уся проблема тільки в тому, щоб цих лихих людей прогнати геть, а рідну Неньку позбавити чужинських впливів. Не буду вдаватися до науково-термінологічних викрутасів, щоб показати певну спорідненість обох позицій, зазначу лише, що вони обидві лишають поза увагою самих українців, тих, хто крок за кроком, з великими жертвами творив нашу країну з того етнічного субстрату, який був наявний на початку XIX століття.

Безумовно, Україна до цього існувала. Безумовно, вона могла не відбутися як сьогоднішня геокультурна й геополітична реальність, а стати чимось на кшталт чи то Шотландії, чи то Провансу. Проте Україна є. Та, з іншого боку, вона досі невідома самій собі, її тожсамість розмита, вона перебуває в полоні неоколоніальних міфів, які дуже професійно продукуються як «кремлівськими чекістами», так і плином життя «в затінку Москви»; не лише пересічні громадяни чи політичні діячі Сходу держави, а й галицькі інтелігенти нерідко заплющують очі на очевидне або дивляться на самих себе очима метрополії. На додачу, у країні практично відсутній конче потрібний їй сьогодні «суспільний фермент» у вигляді того різновиду націоналізму, який знаний філософ Микола Шлемкевич цілком умотивовано звав «творчим націоналізмом».

Ну, а розмову стосовно України у світових процесах, її самостійної ролі на глобальній арені в, як то кажуть, «пристойному товаристві», краще не заводити. Мовляв, це в тобі говорить гіпертрофоване почуття національної гідності, це просто смішно, бо українці - це сільський народ, і вони були або біомасою для чужих звершень, або служили іншим державам та здобували славу для цих держав, не більше. Так само і з впливом української культури на інші: ну, ще на відсталу Московію XVII-XVIII століть вплинути можна було, ну, «українська школа» в польській літературі та Гоголь - у російській ще з’явилися в першій половині XIX століття, а що крім того? Куди там братися українцям, щоб змінювати чиїсь душі, їм би зі своїми розібратися!..

...Вільгельм Габсбург, Сергій Параджанов, Джеймс Мейс...

Так це, скажуть, тільки три винятки на все XX століття, коли українство й українськість привабили представників інших націй, а зворотні процеси охоплюють мільйони людей, і серед них є чимало яскравих діячів різних культур, за походженням - щирих етнічних українців. І не дивно: адже українська тожсамість на шістнадцятому році відновленої незалежності залишається невідь-чим. Справді, не можна ж її зводити до радості від перемог футболістів чи боксерів, а тим часом, дуже схоже, нічого іншого (крім хіба що притаманного всім народам прагнення жити заможніше) не об’єднує Львів і Донецьк, Київ та Сімферополь. Хто ж зважатиме на українців і прихилятиметься до них, коли вони самі виявляються нездатними робити це?

Проте насправді все не так просто. Навіть зовсім не так.

А для того, щоб зрозуміти, що тут «не так», спершу повернімося до згаданої статті, бо ж, нагадую, її помилки типові для сучасної української свідомості, і не лише на Сході чи Півдні країни. Чи не головна з них та, що, мовляв, УРСР, Радянська Україна, була утворена у грудні 1917 року, і саме з неї, а не із загиблої у війні У HP, бере свої витоки сучасна Українська держава. Дозволю собі процитувати із цього приводу знаного історика професора Станіслава Кульчицького: «Створюючи паралельну Центральній Раді форму національної державності, більшовики залишили за нею стару назву - Українська Народна Республіка. Перший радянський уряд України вони назвали Народним секретаріатом, а не Раднаркомом чи то Совнаркомом, як у Петрограді. Схожість з назвою уряду ЦР (Генеральний секретаріат) теж не була випадковою... Не бажаючи лобового зіткнення з національно-визвольним рухом, більшовики прагнули довести українському суспільству, що національна державність зберігається, але не в «буржуазному», а в робітничо-селянському вигляді... Після утворення Харківського радянського центру Раднарком здобув можливість воювати з Центральною Радою з-за його спини». Зазнавши поразки навесні 1918 року від військ Німеччини, Австро-Угорщини та УНР, більшовики відкотилися до Росії, зазначає С. Кульчицький. Вони знову рушили до України тільки наприкінці цього року - і знову під виглядом «справжньої» УНР. Тільки 6 січня 1919 року більшовики відмовилися від назви «Українська Народна Республіка» і стали звати її УССР і УСРР («соціалістична совєтська», а потім уже й «радянська» республіка).

Паралельно із цим у резолюції І з’їзду КП(б)У, який відбувся, нагадаю, влітку 1918 року в Москві (!), ставилося завдання «боротися за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки». І це була принципова настанова: буцімто-партія КП(б)У була створена на правах обласної організації РКП(б). А в програмі останньої, ухваленої 1919 року, тобто вже після утворення УСРР, указувалося: «Як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності партія виставляє федеративне об’єднання держав, організованих за совєтським типом».

Іншими словами, під совєтська Україна для російських комуністів була тільки «однією з перехідних форм»; до 1917 року навіть автономію українських земель більшовики всерйоз не розглядали і були змушені піти спершу на номінальне визнання УНР, а потім - на переформатування її в УСРР тільки під жорстким тиском обставин. Ці обставини звалися національно-визвольними змаганнями, й ідея вільної України була настільки популярною, що її підтримали не лише маси етнічних українців, а й чимала кількість представників інших етнічних груп, що жили на українських землях: білоруси, євреї, поляки, татари, німці (щоб переконатися в цьому, досить узяти списки командного складу війська та урядовців УНР й Української держави Павла

Скоропадського, та про це йтиметься далі). Тому більшовики крок за кроком змушені були поступатися українським самостійницьким силам і, головне, настроям мас і врешті-решт піти на утворення Союзу (замість, як відомо, запланованої партійною комісією на чолі зі Сталіним схеми «автономізації» та входження всіх совєтських республік до складу федеративної Росії).

Перемога ж «червоного» варіанта розвитку України була зумовлена зовсім не підтримкою з боку народу (демократичні вибори до Всеросійських Установчих зборів наприкінці 1917 року зафіксували, що більшовиків підтримувало приблизно 10% населення українських губерній) і не простою перемогою українських більшовиків у громадянській війні, а іншими, дуже складними, у тому числі й геополітичними обставинами. До речі, слід зауважити, що власне громадянська війна в Україні точилася дуже недовго - з літа 1918 року до початку 1919 року, коли повстанці різного ґатунку воювали з гетьманом Скоропадським і між собою. Більшість інших тогочасних подій на теренах як Східної, так і Західної України описується у термінах колоніальних воєн.

Колоніальний статус Наддніпрянщини у складі Російської імперії навряд чи здатен заперечити будь-який послідовний ліберал, марксист чи консерватор (я не маю на увазі російських адептів цих течій, бо, як зазначав ще Володимир Винниченко, російська демократія закінчується там, де починається українське питання - винятки можна перерахувати на пальцях). Самостійницький («мазепинський» у трактуванні російських діячів) рух та проголошення УНР були типовими антиколоніальними явищами - з усіма проблемами, які звідси випливали. А до кінця 1919 року всі: «червоні», «білі», вояки Антанти - намагалися приборкати волелюбну колонію, як і ведеться в таких випадках, -за допомогою певної частини місцевого населення. Так, як Британія у XIX столітті впокорювала бунтівну Індію, а на початку XX -норовливу Ірландію.

Саме в колоніальні та постколоніальні сюжети вписуються й непослідовність лідерів Центральної Ради, і федералістичні ілюзії Скоропадського, й отаманщина та махновщина з їхнім неприйняттям необхідності жорсткої дисципліни й побудови державної машини, і глибинний конфлікт між містом та селом, який виливався в численні трагедії, і, нарешті, неготовність стояти до кінця за рідну землю, і здатність до співпраці зі «своїм» колонізатором проти всіх «чужих», відлуння чого ми нині спостерігаємо у негативному ставленні більшості українців до НАТО та в їхній ірраціональній любові до авторитарної Росії (демократична Росія Олександра Герцена та Андрія Сахарова, яка так ніколи й не здобулася на домінування у власній країні, серед більшості української громади популярністю, на жаль, не користується).

Ну, а щодо ролі етнічних українців у російській та совєтській історії (чомусь автори згаданої статті та їхні однодумці забувають польську, австрійську та румунську історію, там теж вистачає українців), то порахуйте самі, скільки прізвищ на кшталт О’Браєн, О’Коннор, Кеннеді, О’Салліван, Кілпатрік, Кіркпатрік, Макбрайд, Кларк, Мерфі тощо зустрічається у британській чи американській історії в ті часи, коли Ірландія перебувала під владою Лондона. Та й пізніше - аж до Бернарда Шоу та Елвіса Преслі. Але чи стає від того британська історія частиною ірландської? І навпаки?

Так само вписуються в колоніальні сюжети й українські націонал-комуністи, яких серед більшовиків «зі стажем» було дуже небагато (М. Скрипник, С. Мазлах, В. Шахрай), основна маса їх викристалізувалася серед представників тих лівих партій, які в період від 1918 до 1920 року стали на бік більшовиків, вступивши до їхніх лав чи залишившись у межах «паралельної» УКП. Річ у тому, що в ситуації, коли визначилося категоричне неприйняття самого факту існування України як з боку Антанти, так і з боку різних «білих» російських центрів влади, коли політичні чвари у власне українському таборі дійшли до громадянської війни, чимала кількість лівих політиків зробила вибір на користь В. Леніна і Л. Троцького як меншого зла порівняно з прихильниками єдиної та неподільної авторитарної (а чи й імперської) Росії А. Денікіним і О. Колчаком. Перші ж блискуче зорієнтувалися в ситуації й модифікували національну політику більшовизму на користь примноження прав совєтських республік (бо ж інакше чим було піднімати на світову революцію колоніальні народи Сходу, якщо відверто душити народи російських колоній?). І як результат: доба українізації, тобто швидкої національної модернізації, коли комуністичні ідеї, як це траплялося потім не раз у XX столітті, видавалися місцевій еліті ефективним засобом такої модернізації. У свою чергу, Голодомор став необхідним етапом приборкування української нації, чий розвиток за 1920-ті роки сягнув за потрібні Кремлю рамки. До речі, давно не ремонтований Дніпрогес (це одна із накинутих колонізаторами назв, питома його назва - Дніпрель-стан), про який ведуть мову автори статті, і проектували в часи націонал-комунізму як один із засобів тієї ж модернізації...

Загалом же сьогоднішня Україна - це конгломерат упокореної Сталіним колонії (Наддніпрянщина), окупованих під час війни земель (Західна Україна, Бессарабія) і заселеної після депортації корінного етносу території (Крим). Який тут можна знайти спільний знаменник, що об’єднав би всіх? Це справді питання. Проте за будь-яких обставин совєтське минуле як позитив, котрий усіх об’єднує, - це надто проблематична річ; адже, як не крути, це тоталітарне минуле. Не забуваймо: совєтський лад знищив десятки мільйонів своїх підданих і мільйони громадян інших країн. І чому українці мусять вважати своїми тих, хто, як Леонід Брежнєв, відмовився від належності до українців чи, як Григорій Петровський, був слухняним знаряддям Кремля? І чому саме ми мусимо відповідати за совєтські злочини в Угорщині, Чехо-словаччині й Афганістані?

До речі, мабуть, саме час пояснити, чому це я вживаю два терміни - «совєтський» та «радянський». Позначають вони відмінні між собою феномени, бо ж, згадаймо, що було сказано перед цим: у грудні 1917 року більшовики України, вщент програвши вибори на Всеукраїнський з’їзд робітничих та селянських рад, пішли із цього з’їзду, переїхали з Києва до Харкова і провели там «Первый съезд советов Украины». Тому більшовицько-українська війна зими 1917 - весни 1918 років може бути названа радянсько-совєт-ською війною. До того ж, і такий своєрідний знавець питання, як Лазар Каганович, по війні суворо докоряв Максимові Рильському: «Що це він пише - «Я син Країни Рад»? Яких саме рад? Ради бувають різні!» Отож міжнародний термін «Soviet» в українській транскрипції вважаю більш прийнятним для позначення більшовицького режиму, ніж слово «радянський». Україна стала радянською хіба що 1990 року, після напівдемократичних виборів, і пробула такою до кінця 1991 року. Хоча «радянське» і «совєтське» в різних пропорціях поєднувалися в ній упродовж багатьох десятиліть. Скажімо, перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест був цілком радянською людиною, і книжечка, підписана його ім’ям, звалася «Україна наша радянська». А потім Шелест був усунутий з посади, і його заступив совєтський чиновник Володимир Щербицький, для котрого нормою було завжди і всюди озиратися на союзний центр і говорити (звісно, російською мовою): «А що з цього приводу скажуть московські бояри (себто - члени політбюро та міністри)?».

Як бачимо, навіть «червона» Україна та її чільні постаті - це представники різних іпостасей українськості, що ж тоді говорити про Україну інших кольорів веселки, з різним історичним досвідом та висновками, які випливають із цього досвіду? Може, і справді - крім УСРР й УРСР інших об’єднуючих чинників, навіть слабких, просто не було?

Проте щось же об’єднувало, об’єднує - і мусить об’єднувати! -усі землі сучасної Української держави, крім совєтського досвіду і крім формальних чинників. Просто ми не знаємо чи не хочемо знати про те. Про те, що чверть українських прізвищ (і, мабуть, не випадково!) мають тюркські корені, а еталон української юначої краси, зображений Іваном Котляревським («лице біле, чорний вус»), абсолютно відповідає взірцям кримськотатарського юнацтва, оспіваним у численних поетичних творах (то, мабуть, українці з кримськими татарами не тільки воювали?). Про те, що російське самодержавство впродовж півстоліття здригалося від ударів українців - й українцями-таки було добите. Про те, що в 1920-1930-ті роки Харків та Київ були в числі столиць світової наукової думки, і заявку на винахід атомної бомби першими у світі подали українські вчені. Про те, що в 1990-ті роки Україна мала реальний шанс (утрачений через керівництво недолугих лідерів) стати третьою у світі державою, здатною самостійно, зі своєї території виводити в космос пілотовані космічні кораблі. Про те, що нью-йоркські та чиказькі хмарочоси завдячують своєю багатосотметровою стрімкістю українському інженерові; що траса майбутнього польоту людини на Марс давно вже розрахована українцем; що нам не треба запопадливо зазирати до рота імпортним консультантам-економістам; що під час Другої світової війни ОУН мала потужні підпільні осередки не лише в Галичині, а й на Дніпропетровщині й у Донбасі, і що варто пам’ятати не тільки тих вітчизняних літераторів, котрі писали російською мовою, а й тих, хто писав німецькою чи польською...

Одне слово, українська історія гідна справді великого народу.

І далеко не завжди Україна грала в чужій виставі.

Сказане дає можливість вийти на ті питання, яким, власне, і присвячена ця книга. Ідеться про спробу окреслити в новій і новітній історії певні (не всі, звичайно) вузлові пункти ствердження (точніше, самоствердження) України. А оскільки історія - це завжди люди та їхні долі, з яких і складається те, що пізніше називають «історичним процесом», то йтиметься про цих людей і про ті події, які відбувалися навколо них. Головним чином про те, про що, окрім професіоналів-істориків, узагалі мало хто знає. Крім того, про те, про що начебто знає багато освіченого люду, але на що всі традиційно дивляться під постколоніальним кутом зору, заданим колишньою метрополією. І, нарешті, про те, із чим стикався ледь не кожен, але про сутність чого не задумувався. Іншими словами, ідеться про спробу в циклі історико-популярних нарисів показати широкому інтелектуальному загалові дещо з того, що він мусить знати про себе самого, про свої корені в національній історії.

У цій книзі практично не буде розповіді про людей та події, пов’язані з Другою світовою війною, але це тому, що мною написана спеціальна праця, присвячена цій добі. Так само предметом уваги майже не стане сьогодення - але знову-таки тому, що книга, де аналізуються нагальні проблеми дня нинішнього, в роботі. Хоча, з іншого боку, хіба все, що становить підвалини, основу, стрижень української історії, не пов’язане безпосередньо з днем сьогоднішнім і завтрашнім, а то й післязавтрашнім?

...А стосовно нагород та здобутків совєтської доби, то ніхто в Німеччині не висадив у повітря автобани й не спалив креслення «Фольксвагена», хоча все це було зроблено за Гітлера, і не заборонив після денацифікації ветеранам Вермахту носити бойові (підкреслюю, саме бойові) ордени. Тим паче не знищили індустріального надбання колоніальної доби індуси й не відмовилися носити британські військові нагороди. От тільки найбільше індуси шанують все ж борців за незалежність своєї країни, а не місцевих ландскнехтів імперії - тобто не тих, хто виконував обов’язок перед усім людством у Другій світовій війні, а хто заробляв собі на хліб зміцненням могутності хай і демократичної, але ж імперії...

А Дніпрогес треба не руйнувати, а ремонтувати, повернувши йому первинну назву, вписану в нашу культуру та історію, а не в те, що накинуте Україні колишньою метрополією. Так буде краще і для нас, і для всіх, бо кожна національна тожсамість - це складова тієї яскравої мозаїки, що зветься людством. Тож ця книга не в останню чергу і про те, що саме Україна та українці внесли в цю мозаїку, хоча, можливо, нам самим ніколи чи просто ліньки про все це пам’ятати.